Читати книгу - "Останній з могікан"

Коли все розібрали й зброю розподілили, розвідник заявив, що пора в дорогу. Тим часом Гемет уже скінчив свій спів, а сестри заспокоїли свою збудженість. За допомогою Данкена та молодого могіканина обидві сестри спустилися крутосхилом з пагорба, куди вони оце недавно вибиралися в зовсім іншому стані і де мало не склали голів своїх. Біля підніжжя гори знайшлися їхні нарагансети, що мирно поскубували собі листя кущів. Сівши верхи, сестри подалися слідом за розвідником, що в найскрутніших ситуаціях так часто давав докази своєї дружби.

Подорож, однак, була недовга. Соколине Око круто звернув праворуч з глухої стежки, що нею ішли гурони, вступив у гущавину, перетяв дзюркітливий струмок і зупинився у вузькому видолинку в затінку декількох в'язів. Звідси до підніжжя того фатального пагорба було яких кільканадцять ярдів, і коні придалися подорожанам тільки на те, щоб перебрести неглибокий потік.

Розвідник та індіяни, видимо, були знайомі з цією відлюдною місцинкою, бо, прихиливши свої рушниці до стовбурів дерев, вони заходилися розгрібати сухе листя, і, коли дістались до голубої глини, звідти виприснуло кришталево чисте іскристе джерело. Білий розглянувся, немов чогось шукаючи, що б мало бути десь поряд.

— Оті гемонські недбальці, могоки, заспокоювали тут спрагу вкупі з своїми братами тускарорами та онондагами, — пробурмотів він. — І десь волоцюги заподіли кабаківку. Оце й чини добро таким невдячним собакам! Тут, у цій дикій глушині, з глибу землі б'є джерело води, та ще й такої цілющої, що куди гам ті найкращі аптекарські трунки! І бач, негідники столочили все в глині й забрьохали, наче яка найпослідуща худоба, а не люди.

Анкес мовчки простяг йому ту саму кабаківку, що її в своєму роздратованні Соколине Око не завважив на гілці в'яза. Наповнивши посудину водою, розвідник відступив убік, де грунт був твердіший і сухіший, спокійно сів і з насолодою, не поспішаючи, вгамував жагу. Тоді почав пильно розглядати рештки харчу, що залишився від гуронів, — їхня торбина з їжею висіла в нього через плече.

— Дякую, хлопче! — мовив він, віддаючи Анкесові порожню кабаківку. — Тепер ми побачимо, чим живляться ці шаленці-гуроии, коли сидять у засідці. Гляньте-но! Шельмаки знають, що ласіше в оленині. Можна подумати, що вони здатні засмажити стегно не згірше за найкращого в краю кухаря! Аж ні: кожен кавалок сирий, — на те ірокези й дикуни. Анкесе, візьми моє кресало та розпали вогонь. Шматок добірної печені не завадить нам по такій втомній дорозі.

Гейворд, побачивши, що їхні провідники невжарт лаштуються до підживку, допоміг дівчатам зійти з коней, а потім і собі сів біля них, радіючи нагоді перепочити після недавніх смертельних переживань. Поки готувалась їжа, юнак, збуджуваний цікавістю, запитав, як це сталося, що їх так несподівано і вчасно врятовано.

— Чому ми маємо завдячувати, що так швидко вас побачили, шляхетний мій друже? — мовив він до розвідника. — І без підмоги з форту Едварда?

— Якби ми пішли до повороту річки, то, повернувшись, встигли б тільки згребти листя над вашими тілами, але не врятувати ваші скальпи, — спокійно відказав той. — Ні, ні, замість витрачати час і сили на дорогу до форту, ми зачаїлися над берегом Гудзону, чекаючи, що робитимуть гурони.

— Отже, ви знаєте весь перебіг подій?

— Не зовсім. Зір в індіян занадто гострий, щоб дуже близько до них підходити, тож ми сиділи нишком. Важко лиш було примусити цього могіканського хлопця, щоб не вистромлявся з криївки. Ой, Анкесе, Анкесе, ти вівся, наче яка плетуха, цікава все знати, а не як вояк-слідогляд.

Анкес дозволив собі допитливо глянути на мужнє обличчя мовця, але не сказав нічого й ніякого каяття не виявив. Навпаки, Гейворд наче завважив у поставі молодого могіканина дрібку зневаги чи навіть і гніву, і що це почуття, ладне вибухнути, юнак стлумив у собі лише через глибоку повагу до свого білого товариша та ще з огляду на його слухачів.

— Ви бачили, як нас брали в полон? — спитав Гейворд.

— Ми чули це, — була промовиста відповідь. — Індіянський крик — дуже зрозуміла мова для тих, хто провів усе своє життя у пущі. Коли ви вийшли на берег, ми мусили повзти попід листям, наче змії, і зовсім тоді втратили вас з очей, аж поки побачили прив'язаними до дерев і рокованими на смерть.

— Наше визволення — то справа провинний. Це майже диво, що ви не згубили сліду, бо гурони поділилися на два гурти, і в кожному були коні.

— Авжеж, ми були таки збилися з пантелику і, можливо, й не знайшли б вас, якби не Анкес. Ми пішли стежкою в глибину пралісу, бо слушно собі гадали, що дикуни, саме туди подадуться з бранцями. Але коли ми так Пройшли кілька миль і ніде не знаходили і тої зламаної галузки на ваших слідах, мене вже почав брати сумнів, а надто ще тому, всі сліди були від мокасинів.

— Переможці були досить передбачливі — нас примушено взутись, як і вони, — мовив Данкен, піднімаючи ногу й показуючи свої шкіряні взувки.

— Авжеж, це було розумно й на них схоже. Але ми мали досить досвіду, щоб не датися на такий дешевий підступ.

— То чому ж ми завдячуємо свій порятунок?

— Кмітливості молодого могіканина. Він, виявилося, краще за мене розуміється на деяких речах, що в них важко повірити, хоч і бачиш їх навіч. Хай це соромно, але я, чистої крові білий, мушу це визнати.

— Щось надзвичайне? Але про що саме йдеться?

— Анкес наважився сказати, що коні, на яких їдуть панночки, — провадив Соколине Око, не без цікавості окинувши поглядом нарагансетів, — ступають водночас або правими або ж лівими ногами, на відміну, скільки я знаю, від усіх інших чотириногих, окрім ведмедя. Але вони й справді, оці коні, завше ходять у такий спосіб, я на власні очі це бачив і пересвідчився в цьому, йдучи двадцять миль їхнім слідом.

— Це характерна прикмета цих тварин. Вони походять із затоки Нарагансет у маленькій окрузі Провіденс і славляться витривалістю та легкістю ходи. Цю породу високо цінують і, як бачимо, часто їй доручають почесні вантажі!

Могікани, що порались біля вогню, зупинились послухати Данкена, а коли він скінчив, багатозначно зиркнули один на одного, і батько видав свій звиклий вигук подиву. Розвідник замислився, як людина, що засвоює щойно добуте знання, і ще раз кинув допитливий погляд на коней.

— Отже, Анкес зауважив сліди, — озвався він нарешті, — і вони допровадили нас до потрощеного куща. Одну гілку, поблизу відбитка кінського копита, було надламано вгору, як ото