Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

До полудня все було бездоганно приготовано — стіл накритий, ліжка застелені найкращими простирадлами, повсюди стояли кошики із квітами, а у великій північній кімнаті Саллі з трьома дружками тремтіли в радіснім очікуванні. Енн, в оливково-зеленій сукні та капелюшку, оглядала себе в дзеркалі й журилася, що її в цю мить не бачить Гілберт.

— Ти така гарна, — дещо заздрісно відзначила Нора.

— Ти теж гарна, Норо. Ця димчасто-блакитна сукня й розкішний капелюшок підкреслюють твої лискучі коси та сині очі.

— Тут усім байдуже, чи гарна я, — сумовито відказала Нора. — Енн, гляди, щоб я всміхалася. Щоб не була тінню смерті на бенкеті. Я ж мушу грати весільний марш — у Вери зненацька розболілася голова. Хоч мені радше кортить зіграти похоронний марш, як того боялася тітка Нишпорка.

Тітка Нишпорка, що цілий ранок, заважаючи всім, нипала по кімнатах у бруднуватім пеньюарі й заношенім хатнім чіпці, тепер з’явилася в усій пишноті бордового шовку й повідомила Саллі, що один рукав її весільної сукні пришитий криво, та ще висловила сподівання, що під час танців ні в кого не вистромиться поділ нижньої спідниці, як то сталося на весіллі в Енні Крусон. Пані Нельсон зайшла до кімнати й розплакалася, уздрівши прегарну Саллі у весільному вбранні.

— Ну, ну, Джейн, не будь така сентиментальна, — втішала її тітка Нишпорка. — У тебе лишається ще одна донька і, схоже, назавжди. Сльози на весіллі віщують лихо. Аби лиш ніхто не вмер, як старий дядько Кромвелл на весіллі в Роберти Прінгл. Сердешна мусила від потрясіння два тижні в ліжку пролежати.

Після цієї натхненної настанови Саллі та її дружки вийшли до вітальні, де Нора трохи бравурно зіграла весільний марш, і де впродовж усієї церемонії ніхто не помер і не сталося жодних прикрощів з обручками. Весілля вдалося таке гарне, що навіть тітка Нишпорка на кілька хвилин облишила всі свої тривоги.

— Зрештою, — оптимістично сказала вона згодом Саллі, — навіть коли ти й будеш нещаслива в шлюбі, старою панною тобі було б далеко гірше.

Смутна й самотня Нора незрушно сиділа перед фортепіано, та потім підвелася й міцно обійняла Саллі, зіжмакавши ввесь її серпанок.

— Ну от і все, — похмуро проказала Нора, коли після бенкету молодята й більшість гостей роз’їхалися. Вона оглянула кімнату, порожню й занехаяну, як то завжди буває після свята — тут зів’яла, затоптана квітка з корсажа, там безладно розштовхані стільці, клапоть мережива, два загублених носовички, крихти печива після дитячих веселощів, темна пляма на стелі, яка просочилася з гостьової кімнати, де тітка Нишпорка перекинула глека з водою. — Треба прибрати цей безлад, — сердито вела далі Нора. — Стільки гостей лишається до понеділка, чекати поїзда від порту. Завтра вони влаштовують багаття на узбережжі й танці попід місяцем. Можеш собі уявити, наскільки мені хочеться танцювати попід місяцем. Я радше лягла б у ліжко й поплакала.

— Після весілля дім завжди здається покинутим, — завважила Енн. — Та я допоможу тобі прибрати, а тоді ми вип’ємо по чашечці чаю.

— Енн Ширлі, для тебе чашечка чаю — то ліки від усіх турбот? Це тобі слід лишитися старою панною, а не мені. Не ображайся. Я не хочу бути грубою, але, мабуть, така вже вдалася. Ці танці на узбережжі мені нестерпніші за саме весілля. Раніше Джим завжди бував у нас на таких вечірках. Енн, я, напевне, поїду й вивчуся на доглядальницю. Я знаю, ця праця буде мені бридка — хай зглянеться Всевишній на моїх майбутніх пацієнтів, — але не хочу сидіти в Саммерсайді й слухати насмішки, що так і лишилася ні з чим. Ну, а тепер візьмімося за ці масні тарілки й удаватимемо, що нам це подобається.

— Мені справді подобається. Я завжди любила мити посуд. Це ж так гарно — зробити брудне знову чистим і блискучим.

— Тебе треба виставити в музеї, — пирхнула Нора.

Доки зійшов місяць, на узбережжі все було готово для танців. Хлопці розпалили велетенське багаття із паліччя, що його прибило хвилями до берега, морська вода пінилася й мерехтіла в місячних променях. Енн була сповнена радісного передчуття майбутніх розваг, та посмутніла, уздрівши обличчя Нори, що спускалася сходами з кошиком наїдків для гостей.

«Бідолашна! Якби ж я могла щось удіяти!»

Аж раптом у голову їй стрельнула думка. Енн часто випадало діяти під впливом імпульсивних поривань. Вона метнулася до кухні, схопила там невеличку гасову лампу й рвонула сходами на горище, де поставила лампу при маленькім віконці. Виглядало воно на інший бік гавані, а від гостей ховалося за верхівками дерев.

«Може, він побачить вогник і приїде. Нора, мабуть, страшенно розсердиться, та це не має значення, якщо він тільки приїде. А тепер мушу ще побігти загорнути кавалок торта для Ребекки Дью».

Джим Вілкокс не приїхав. Невдовзі Енн уже й не чекала на нього, а згодом і геть забула у веселій круговерті свята. Нора кудись зникла, а тітка Нишпорка, як не дивно, вляглася спати. Об одинадцятій вечірка скінчилася й утомлені танцюристи, позіхаючи, розбрелися по своїх кімнатах. Енн була така сонна, що й забула про лампу на горищі. Та о другій ночі в спальню прокралася тітка Нишпорка зі свічкою в руці, засліпивши дівчат яскравим світлом.

— Господи, що сталося? — вигукнула Дот Фрейзер, сідаючи в ліжку.

— Цс-с-с, — засичала тітка Нишпорка, очі в якої замалим не вилазили з орбіт. — У домі хтось чужий… я точно знаю. Що це за галас?

— Наче кицька нявкає чи пес валує, — засміялася Дот.

— Е ні, — суворо відказала тітка Нишпорка. — Я знаю, пес валує в клуні, та не це розбудило мене. То був стукіт — гучний, виразний стукіт.

— Від привидів, упирів, довгоногих почвар та злодіїв, що стукотять ночами, спаси нас, Господи, — промимрила Енн.

— Це вам не смішки, панно Ширлі. Нас пограбують! Піду розбуджу Семюеля.

Тітка Нишпорка вийшла. Дівчата перезирнулися.

— Гадаєте… усі подарунки внизу, у бібліотеці, — невпевнено проказала Енн.

— Байдуже, хай там що, я встаю, — заявила Мемі. — Енн, ти бачила, яке лице було в тітки Нишпорки, коли вона стояла тут, низько тримаючи свічку, розкошлана, а довкола вистрибували тіні? Справжня тобі Аендорська чаклунка.[32]

Четверо дівчат у пеньюарах вислизнули в передпокій. Тітка Нишпорка привела доктора Нельсона в халаті й капцях.

Пані Нельсон, що не могла знайти пеньюара, налякано визирала із дверей спальні.

— Ох, Семюелю, будь обережний. Якщо це злодії, вони можуть стріляти.

— Дурниці! Я не вірю, що там хтось є,