Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

В останні роки XVII – на початку XVIII століття дуже поширилось масове переселення селянства, козацтва та міської бідноти до Слобідської України, сусідніх повітів Росії і особливо на Правобережжя.

У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (а слід пам'ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького та миргородського полковників була скерована на те, щоб затримати цих переселенців. Велика роль у приборканні цього руху належала найманим (охотницьким) полкам.

У листуванні гетьманського та царського урядів збереглося чимало вказівок на те, хто саме переселявся на правий берег Дніпра. «Все безпутство и остатная голота там пошла», – писав Мазепа.

Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється наприкінці 1680-х років. Є дані про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687 – 1689 роках. Уряд не тільки перешкоджав їм, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. 1691 року гетьман наказував лубенському полковникові Свічці та охотницьким полковникам Новицькому і Кузьмовичу «чернь всю, поотбиравши оружие и всякие вещи, пригнати на сюю Днепра сторону». Для того ж туди було послано і переяславського полковника Лисенка.

У 90-ті роки XVII – на початку XVIII століття всі полковники південного Лівобережжя повідомляли до Батурина про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку селяни та козаки розпродують свої землі і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть в далекому Чернігівському полку якось зібралася велика «купа» втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.

Гетьман скаржився цареві на те, що він не має змоги перешкодити цьому масовому руху, і просив царя добити -ся згоди польського уряду на те, щоб український уряд мав право посилати своє військо руйнувати правобережні слободи, а втікачів з Лівобережжя примусово повертати додому. У 1699 році Петро І, посилаючись на умови «Вічного миру» 1686 року, звернувся до польського короля Августа II з проханням не дозволяти нікому заселяти Правобережну Україну.

Однак усі ці заходи, судячи з цього, не дали наслідків. У 1700 році московський уряд констатував посилення цього руху і наказував гетьманові збройною силою вертати і суворо карати утікачів. У 1702 році за перехід на правий берег Дніпра гетьман наказав карати смертю не тільки тих, хто тікав, але й тих, хто переправляв їх на перевозах через Дніпро. Проте і це не могло ані припинити масового переселення, ані стримати тих, хто так чи інакше сприяв цьому. Справа в тому, що в заснуванні слобід на правому березі Дніпра зацікавлені були як київські монастирі, що здавна мали там свої земельні володіння (в руках цих монастирів, зокрема Києво-Видубицького, були й деякі перевози на Дніпрі, які, у зв'язку з посиленням переселенського руху на правий берег, давали монастирям великі прибутки), так певною мірою і сусідня лівобережна старшина, яка мала свої слободи й на Правобережжі. «Воюючи» зі слободами, гетьманський уряд Мазепи продовжував політику Богдана Хмельницького, який колись надзвичайно різко ставився до спроб українців переселятися на Слобідську Україну і намагався повертати потенційних переселенців, караючи за подібне «дезертирство». Очевидно, подібні дії селян і козаків розцінювалися гетьманським урядом не просто як «свавільство», а практично як державна зрада (адже формально Правобережжя належало полякам).

Та особливих турбот гетьманському урядові і місцевій адміністрації завдавали постійні повстання та виступи проти світських і церковних «державців» і багатого купецтва, в яких брали участь селяни, міська біднота та козаки. Ці розрухи здебільшого мали локальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоча відбувалися окремі заколоти і в північних полках. Заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирали грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема, такий характер мали бунти влітку 1687 року.

Сучасники – українські (козацькі літописці) і чужоземні (європейська преса), а також більшість дослідників зазвичай пов'язують ці соціальні виступи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони мали причини, що не залежали безпосередньо від подій на Коломаку, хоча, зрозуміло, ці події не могли не сприяти поширенню заворушень. Виступи почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Га-дяцькому полку в 20-х числах липня 1687 року селяни містечка Лютенки «розшарпали худобу» гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни села Русанівки влаштували справжнє аутодафе: захопили в околицях Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, які їздили до гути за склом, і «на смерть позабивали і, на купу тела их зложивши, дегтем поливши, сеном накидали и, вози на верх склавши, тела их попалили».

Наприкінці липня виступи охопили майже все південне Лівобережжя – Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський полки.

Найбільші бунти відбулися в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові тощо. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців. В Переяславі було вбито полкового судцю (він заміняв полковника, який був у поході) і війта. У Переяславі, Воронкові, Домонтові було захоплено чимало майна старшини та купців. Руйнувалися маєтки переяславського полковника Леонтія Полуботка (зокрема в селі Шелехівці), пасіки (в тому числі і на правому березі Дніпра, біля Трипілля), рибні стави в Бубнові та Домонтові. Селяни забирали старшинську худобу, хліб та інше майно. У Воронкові було захоплено майно сотника Івана Сулими, зруйновано ґуральню Максимовича та крамниці Константиновича. В багатьох місцях козацька старшина й міські урядники повтікали і влада на деякий час перейшла до заколотників.

Про заворушення в Гетьманщині влітку 1687 року було відомо і в Західній Європі. Німецька преса писала про грабунки та вбивства в Україні, посилаючись на дані своїх польських кореспондентів (наприклад, польського резидента при російсько-українській армії Глошковського).

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся за приборкання бунтів. Повертаючись з табору на Коломаці, гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще надані йому князем Голіциним смоленські полки (піхоту та кінноту). Крім того, гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13