Читати книгу - "Якби"

…В тролейбусі знову їхала «зайцем», сказавши кондукторці: «Икск’юз мі, ай дон’т андерстенд». Вона подивилась на мене переляканими очима і швидко пройшла далі. Я подумки посміхнулась. Мені були знайомі ці перелякані чи опущені долу очі «наших за кордоном». Звісно, звідси до того часу було ще далеко і народ їздив хіба що до Болгарії по профспілкових путівках, які дозовано видавали «передовикам виробництва». Але навіть через двадцять років тінь цих переляканих поглядів ще міцно лежала на обличчях наших туристів. Ніхто не звик дивитися прямо, а тим більше — посміхатися. Просто посміхатися перехожим чи вітатися в крамницях.

Я поглянула на пасажирів. Усі вони їхали з зосередженими обличчями, готові в будь-яку хвилину дати відкоша один одному чи здійняти ґвалт, видерти зубами своє «місце під сонцем» — ближче до вікна.

…На вулиці Жовтневій майже нічого не змінилось із «вчорашнього» дня, хіба що старенька церква мала більш пристойний вигляд і майданчик у дворі майорів білими прапорами білизни. Таке враження, що по всіх околицях тривала капітуляція. Звісно, подумала я, пральні машини з сушкою мали не всі…

Що ж я йому скажу? «Дайте мені попити»? Абсурд.

«Я вчора була у вас. А тепер прийшла повідомити, що ваша теорія цілком реальна?»

Теж абсурд на межі божевілля.

А якщо піти тим самим шляхом, знову представитись журналісткою газети і попросити коментар щодо аномальних явищ?

Але я не знаю: чи писали про аномальні явища тридцять років тому? Хоча, здається, були такі рубрики на зразок «Удівітєльноє — рядом».

Це слушне рішення. Зрозумівши, як діяти, я зайшла до під’їзду і одразу нерішуче зупинилася: сьогодні робочий день, якщо його нині ще не поперли з роботи, то навряд чи він буде вдома.

Доведеться чекати до вечора, доки я не помру від голоду і спраги. Але не тільки це змусило мене стишити кроки. Відчула неймовірне хвилювання, мов йду на побачення.

Дурна, сказала я самій собі, просто тобі до рук йде пригода — вперед!

Піднялася на потрібний поверх, ще раз прокрутила в голові першу репліку: «Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Далі скажу, що працюю в газеті… м-м-м… ну, скажімо, у «вечірці» і маю завдання зробити з ним, як із молодим перспективним вченим, невеличке інтерв’ю. А далі — побачимо. В кращому випадку — поставлю пару запитань і попрошу попити, в гіршому — просто не застану його вдома. Чи — навпаки.

Дзвінок на дверях не працював.

Довелося постукати…

Але перед тим я дістала з кишені бублик, ніби він дійсно міг бути символом довіри чи — як він там сказав? — перепусткою.

Начепивши бублик на палець, чекала, чим розв’яжеться ця задачка. Але, здається, вона не збиралася розв’язуватися. Я стукала і стукала. Аж доки не відчинилися двері навпроти.

З них визирнула бабця. В руці вона тримала ключ.

— Нарешті, - сказала вона без найменшого здивування. — А то я вже збиралася до магазину за молоком — думаю, ну, як ніхто не прийде протягом двадцяти хвилин, піду.

Вона простягнула мені ключ.

— А-а-аллле… — Від несподіванки мене знову заціпило.

Бабця лагідно поглянула на мене, вочевидь, вона не чекала пояснень.

— Заходьте, заходьте! Іванко скоро буде, він завжди залишає мені ключі — для своїх друзів. До нього багато людей приїжджає. Не стояти ж їм у під’їзді!

Нічого ж собі! Але я вирішила без жодних запитань прийняти «правила гри» і взяла ключ.

Бабця приязно покивала мені головою і зачинила двері.

Я лишилася стояти на сходах з чужим ключем в руках і не знала, що робити. Як взагалі можна лишати свої ключі — для будь-кого? Зараз би так вчинив хіба що хворий на голову.

Але цікавість взяла гору і я встромила ключ у шпарину.

…Все тут було, як і тоді. Трохи менше фотографій на стінах, трохи більше книг, той самий круглий стіл і зелений абажур лампи. Через те що я «нещодавно» тут була, відчула себе, мов удома. Пішла на кухню — там було чисто і прибрано. Щоб нічого не зрушити зі своїх місць, ковтнула води просто з носика чайника і повернулась до кімнати, присіла на край стільця.

Скільки доведеться чекати? Води я попила. Може, встати і піти, повернувши ключ тій же бабці?

На стіні тихо цокав годинник. Знову йти в місто у мене не було ніякого бажання. Принаймні тут я відчувала себе затишно.

Я схилила голову на руки.

…Здавалося, проминуло лише кілька хвилин, але, коли розплющила очі, кімнату вже огорнули сині сутінки. Розплющила — і одразу наштовхнулась на… погляд.

Навпроти мене за столом сидів чоловік. Він так само поклав голову на схрещені на столі руки і з цікавістю дивився на мене. Його очі були на рівні моїх очей. Я ще не могла втямити, чи це мені сниться, чи я дійсно прокинулась в цій кімнаті, куди увійшла, мов злодюжка.

Очі були ті самі — лукаві і хитрющі. Вони світилися посмішкою. Знайомою посмішкою. Якусь мить ми вивчали одне одного. Потім я поволі підвела голову. Він вчинив так само. Не вимовив жодного слова. Розглядав мене, навіть я б сказала — всотував моє лице цими лукавими очима.

Я зніяковіла.

Що маю сказати?

Все вилетіло з голови.

От дурна! Я ж щось мала сказати!

Пауза була така сама, як і вчора, тобто — тоді, коли він відчинив мені двері…

«Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Точно! Так я мушу розпочати свою промову. Але надворі вечір. А яка взагалі може бути «попередня домовленість», якщо я забралася в його квартиру самотужки та ще й заснула, мов у себе вдома?!

— Я хочу їсти… — сказала захриплим від сну і хвилювання голосом.

Вимовила це досить плавно, без звичного «заїдання платівки».

Він радісно посміхнувся (довкола його обличчя, як і вчора, засвітилися тисячі осяйних ліхтариків!) і зітхнув з полегшенням, ніби перед ним ожила воскова лялька.

Що він має на це зробити? Запитати — хто я, яким чином потрапила сюди. Попросити документи.

Перевірити, чи всі речі на місці.

Він кивнув на мою руку:

— Це обручка?

Я поглянула на свій палець — на ньому було надягнуто бублик (обручку, до речі, я ніколи не носила).

Я засміялася, вже знаючи, що він не питатиме документів.

— Це чарівний бублик, — сказала я. — Ним я відчинила ваші двері!