Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Заклятий козак 📚 - Українською

Читати книгу - "Заклятий козак"

187
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заклятий козак" автора Данило Лукич Мордовцев. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 163
Перейти на сторінку:
добереться, щоб нашим ворогам сала за шкуру добре залити.

Яким аж підскочив з радощів.

- Ну так доказуй, серденько, що тоді уночі нащебетав тобі соловейко, та як ви лядського вовка із його нори викурили та у вовчу яму загнали? - сказав він весело.

Хлопці ще ближче підсунулись до запорожця.

- Як загадав старий Хмель, так воно й склалося, - почав далі Удовиченко. - Саме в полуднє січовики лавами сунулись на лядські окопи та на шанці… Заревли лядські гармати - аж земля застогнала… А січовики на те не вважають: «Або добути, або дома не бути!» - кричать, мов несамовиті: «Раз родила мати, раз і помирати!» А ми ждемо своєї черги, аж руки сверблять… Коли чуємо - ляхи не вдержали, - мов вода прорвала греблю и лотоки й залила усе, так і наші січовики… Ляхи бачать, що непереливки, та навтікача… А ми тут, як Пилип з конопель: задні січовики їм у хвіст смалять, а ми саме у лоба… Коли глянуть ляхи перед себе, аж там якась курява усе небо, мов чорною хмарою, вкрила… То Тугай-бей з своєю ордою наступає… Як сарана налетіли Кримські песиголовці, та як заалалакають, та як сипнуть дощем стріл! Панський обоз з дорогою здобиччю, з золотими й срібними келихами, з усіма панськими розкошами, - усе чисто в мент розшарпали й рознесли… Закрутились бідні Ляшки, як мухи в окропі, - і там неминуча смерть, і тут; одно на землі, як в’юн на сковороді, корчиться і смерті благає, друге під кінськими копитами Богу душу віддає, третє хрипить під ратищем січовика, або в татарина на аркані… Що зосталось живе, - сунулось у глибоке провалля Княжих Байраків, і там смерть неминуча: коні в’язли у липкому намулі і падали, а там Тугай-бей, доскочивши лядських гармат, їх же гарматами добивав недобиту Ляшву… Упало і молоде їх гетьманча - син коронного гетьмана, вельможного пана Миколи Потоцького - Степанець Потопький, - ледве живого від ран його прив’язали до гармати, а на другий день він на тій же гарматі і душу свою молоду з запеклою крівцею викашляв.

- Матінко Божа! Спаси нас і помилуй! - чулось між дівчатами.

А у лозах все розливався соловейко та стара тополя щось зеленим листям промовляла, ніби чого жалкуючи.

- І що ж? - мов прокинулись деякі хлопці. - Що було далі?

- Що? - Хмель із запорожцями потягнув під Чигирин та Білу Церкву, а січовий кобзар вже й зложив думу про Жовті Води та, Йдучи з військом, вигравав на бандурі, голосно виспівуючи:

Летять орли понад степом та по вітру в’ються,

Ой там в степу запорожці із ляхами б’ються:

Ой годі вам, вражі ляхи, кров козацьку пити,

Не один лях молоденький посиротив діти…

- А ти ж, Іване, надовго до нас? - спитав Яким.

- От побачився з ненькою старенькою та з вами, голуб’ята мої, подививсь на свої верби коло греблі та зелену леваду, а потім, як спочине мій кониченько вороненький, то я помолюсь на схід сонця, та знов у далеку дорогу - повіюся світ за очі, як то в пісні співають про козака-нетягу:

Куди схоче, туди й скаче,

Ніхто за ним не заплаче…

- О-ох! - щось жалібно застогнало.

- Ох, сестрички! Що се з Софійкою!.. Ой лишечко!.. Вона не дише… вона нежива… Ой, дівоньки! Що маємо робити?..

Гірка, ох гірка в той час була доля кожної Українки… І хто не догадається, що діялось з Софійкою?

А Івась Удовиченко? Хто б тоді сказав, що його доля - доля того, котрого мати, бідна вдова, у колисці з решета колисала, що його доля вже тоді орлом по Україні літала і велику, вічну славу йому дбала…

А догадуєтеся, хто був сей Удовиченко?

Іван Сірко, будучий кошовий отаман славної Січі Запорозької і сам слава і гордощі України…

А тепер пошукаємо другого Українця з його долею…

III

Минуло дев’ять років з того часу, як старий Хмель над Жовтими Водами власною рукою збив кайдани з ніг України і вінцем слави несмертельної осінив чоло своєї заплаканої матері, і поки жив старий Богдан, ні одної сльози не впало з карих очей України.

Але прийшов і його слушний час.

Як і дев’ять літ перед сим над Жовтими Водами - стояло весняне сонечко над Чигирином. З полудня ледве-ледве подихав тихий теплий вітерець, розмовляючи з вербами коло гетьманського будинку, та білесенькі хмарки, мов лебеді по морю, тихо плили на північ по блакитному небу, ніби поглядаючи на сумний Чигирин.

Чого ж він сумний? Чого коло гетьманського будинку зібралась мало не вся Україна?.. Чого стало сумними рядами козацтво з старшиною і поспільство, старе й мале?.. Тихо, тихо гойдає вітрець козацькі санджаки з святими корогвами.

Тихо і сумно кругом. Усе мовчить, як то буває перед домовиною. - На кого він нас покидає? Кому його булава дістанеться? От розчиняються двері гетьманського будинку і, схиливши голови, мовчки виходять звідти: Виговський Іван - військовий писар, Ковалевський - осаула військовий, полковник - Мартин Пушкар, Павло Тетеря та інша старшина. Вони винесли з будинку військові клейноди - булаву гетьманську, бунчук, корогви - і стали півкругом перед громадою, такі похмурі, суворі… Громада якось-то колихнулась і мов завмерла. Хтось тихо, жалібно-жалібно плаче у гетьманському будинку… І як-таки плачу не бути!

От - дивіться: з розчинених дверей ледве-ледве виступає величезна, але якось-то ніби пригнічена, похилена постать старою гетьмана. Власні ноги старого Хмеля, котрими він мало не десять літ державно і грізно топтав усю Польщу, Волощину й Туреччину, ледве-ледве посуваються по розстеленому дорогому килиму. Похилого тепер, згорбленого велетня України піддержують праворуч - молодесенький, мов дівчинка, ще й до хлоп’ячого вуса не дорослий, єдиний, що зістався в його син Юрась, ліворуч - Виговський Данило, Катрусин, Богданової дочки, чоловік. Чорні, якісь-то ніби дитячі Юрасеві оченята заплакані - аж попухли. Невиразно жалібно й покірно дивляться на громаду глибоко запалі очі Богданові, - то все його дітки… За них він страждав душею, за їх спокій, за їх волю проливав він криваві ріки… А скоро вони будуть дітки-сирітки… Дітки… дітки!..

Сльози застилали очі сих сивовусих «діток», як вони побачили свого «батька»… Чи давно він баским конем своїм грав перед ними! Чи давно він, як, молодий орел літав по кривавих полях!.. А от тепер він старий, немічний… Які глибокі зморшки, мов чорні борозди на ріллі,

1 ... 33 34 35 ... 163
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заклятий козак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заклятий козак"