Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

— Та ти що! А не забудеш, куди його сховав? Чи ти віддав його скарбнику?

— Жодних скарбників! Просто чарами намалював карту озера й позначив на ній, де саме лежить мій скарб. Колись я знайду водяничку й у мене вилупиться синочок. Йому я й передам карту — все, як у водяній традиції. Хочете побачити, як моя карта вилазить з піску?

— Вилазить? Вона жива? — здивувалися діти й рушили слідом за Тиціаном до маленької піщаної коси між вавилонськими вербами й очеретами.

Пісок був звичайним, звичайним були і трави навколо. Діти й водяник повставали мовчки над піщаним бережком, уважно вдивляючись у нього. З пісочку визирнула маленька голова з дзьобиком і двома здивованими оченятами. Слідом за голівкою з’явилися лапки-ласти, круглий м’який панцир і мацьопкий хвостик.

— Черепашка! — захоплено прошепотіла Джмеленя. — Я так мріяла про черепашку.

— А он іще одна! Їх тут багато! — Дмитрик знову заходився протирати окуляри. Він так завжди робив, коли хвилювався чи бачив щось дивовижне. А малесенькі, менші за п’ять копійок, черепашенята, які вилазили з піску, були справжнім дивом. Подолавши півметрову відстань від гнізда до берега, черепашенята одне за одним пірнули у воду.

— Ти намалював карту на черепашенятах? — запитав Дмитрик.

— На двох. Вірніше, все було так: коли болотяна черепаха знесла в ямку яйця й закопала їх, я відкопав два з них, намалював на них озеро і скарб, а потім зарив назад у пісок і трохи почаклував. Поки черепашенята вилупились, карта перейшла на їхні панцири. Її можна побачити, лише добре придивившись.

— Так само, як і з тарганами! — вигукнула Дзвінка. — Класно придумав. Ніхто не здогадається. Тільки ти своєму майбутньому сину напиши чіткі інструкції, чіткіші за ті, що тобі залишив твій батько.

— Ну, це ще не скоро. Років через двісті-триста.

— Але звідки тут взялася черепаха? Просто посеред міста!

— Вона тут завжди жила, і не одна. Канікульне озеро має ще багато таємниць!

Дзвінка забула про все на світі, спостерігаючи за своїми новими домашніми улюбленцями. Дві червоновухі (або, як бабця Леся казала, червононосі) черепашки плавали й оглядали свій новий тераріум. Приємно було усвідомлювати, що ці два панцирні створіння плавають тут, у квартирі, а в озері у Тиціана живуть їхні болотяні родички.

У наступні дні тільки й мови повсюди було про новий парк з пречудовим озером, стильними скульптурами і смачнючим морозивом. Тільки от у новинах про це розповідала асистентка Шприхи. Сама Аліна боялася нової премії за оригінальний сюжет.

А сьомого липня на озері святкували Івана Купала. Увечері тут розпалили велике вогнище. Всі співали, танцювали. Якийсь високий юнак, сидячи чомусь по пояс у воді, співав дивовижних пісень під гітару. Тиціан розповів Дзвінці й Дмитрику, що це люзон. Оскільки в нього був риб’ячий хвіст нижче поясу, йому довелося співати в озері, щоб ніхто нічого не помітив. Звали люзона Теодозієм. Так-так, той самий Теодозій, що 230 років тому поплив у Атени й пішов на дно. Біля нього сиділа білошкіра дівчина Ольма, яка іноді продає морозиво в дитячому кафе. Ніхто й подумати не міг, що це справжнісінька русалка. Здається, Ольма й Теодозій помирились, хоча точно сказати важко.

Перед святом водяник ретельно прибирав свою домівку, бо з дніпровських водосховищ мав припливти його батько, Водохлюп. Він і справді прибув під вечір разом з цілою компанією друзів і родичів-водяників. Побачивши сина, Водохлюп мало не задушив його в обіймах від радощів. Потім Тиціана ще довго обіймали та плескали по спині його численні дядьки й цьомали тітоньки. Водяникова родина тільки й аплодувала, як вони гордяться малим водяником і його мужньою боротьбою за свою домівку.

А на березі в цей час водили хороводи люди та русалки з львівських і навколольвівських річок Марунька, Зимна Вода, Білогорща й Зубр. Потім усі незаміжні дівчата пускали в озеро віночки зі свічечками. Звісно, що вінок Ганни Захланської зловив пан Василь. Подейкували, що в них іде до одруження. Мер Триндикало витягнув віночок своєї секретарки Ангеліни (скільки радості було в неї!), квіточки Фросі піймав під мостиком дід Петро. Дмитрику вдалося вхопити Дзвінчин віночок, хоча він плюхнувся у воду. Але нікому про це не розповідайте, бо він буде соромитись! Потім усі стрибали парами через вогонь (Дмитрик так часто стрибав, що встиг висохнути та трохи підсмажив кросівки).

І щовечора з озера долинає протяжне «буфо-буфо-буфо-буфо». Це стара ропуха повторює своє ім’я, щоб випадково знову його не забути.