Читати книгу - "Нарис загальної історії"

утворення імперій. Уже на стадії племені реального чужинця сприймають як не зовсім людину. Пояснення цього явища слід шукати в потенційності людської природи: людиною не народжуються, а стають. Оскільки стати людиною можна в різний спосіб, кожен із таких способів розвиває всі характерні риси підвиду або різновиду. Але стрибок від сприйняття культурних відмінностей між Нами й Ними до сумніву щодо належності їх до людей передбачає, що ці відмінності достатньо виражені, щоб утруднити сприйняття спільного для обох способів бути людиною. Потрібно, інакше кажучи, ураховувати культурні рівні реальності. Цивілізація найменш особливий культурний рівень, якщо не торкатися загальності людини, субзагальний рівень, де може видатися дуже слушною, принаймні в очах зацікавлених, його ідентифікація з загальністю людини. Таку оптичну ілюзію називають етноцентризмом. Він, власне кажучи, не полягає в упевненості в перевазі своєї культури над чиєюсь іншою, оскільки така претензія припускає наявність багатьох культурних способів бути людиною та поєднує їх з певною градацією способів, в якій неначе випадково свій спосіб посідає чільне місце. Етноцентризм як такий іде набагато далі — він ототожнює особливий спосіб бути людиною з людським узагалі. Етноцентризм уникає сміховинності, тільки якщо стає слушним, а найбільш слушним він стає, коли прирівнює загальнолюдське до субзагального. Саме цивілізації та — за асоціацією — імперії повинні живити найбільш слушні сумніви щодо єдності людського виду. І дійсно, позаімперсь-ке варто сприймати як незнайоме, загрозливе, дивне, гідне зневаги, нецікаве.

Але не-людське можна тлумачити і сприймати також як над-людське, так і як недолюдське. Так, приміром, у китайській літературі починаючи з «Подорожі на Захід»[5] неки-тайський світ сприймається як фантастичний простір, населений істотами з над-людськими здібностями, де з людьми трапляються дуже дивні пригоди. Хоча зовнішній світ сприймається як над— або недо-людський, він усе одно залишається не-людським, адже людське ототожнюється зі звичним субзагальним способом бути людиною. Це ставлення, притаманне цивілізаціям та імперіям, можна краще зрозуміти через порівняння з єдиним культурним ареалом і єдиною цивілізацією, яка ніколи не була імперіалізована, — з Європою. Тут починаючи від греків ми теж зустрічаємо суто етноцентристське переконання, що грецький і європейський спосіб бути людиною єдиний по-справжньому людський спосіб. Але вже з самої тієї причини, що і Греція, і Європа були не політіями, а трансполітіями, поставало запитання: в чому ж полягають ці два способи? Нелегко дати визначення греків і європейців, не плутаючи їх мимоволі з афінянами й англійцями чи зі спартанцями й французами. Якщо не бути надзвичайно вузькоглядними, то важко після певного культурного рівня не впевнитися, що може існувати кілька способів бути греком чи європейцем. Можливо, не забороняється ставити один із них вище за інші, але, незалежно від прийнятої класифікації, мається на увазі, що йдеться завжди про людей. Звідси — можна включати не-греків і не-європейців до кола людського й навіть надавати їм місце в спільній класифікації. Місце, яке стихійно виділяється чужинцеві, має знаходитися в нижній частині класифікації, але не виключено, що воно підніметься нагору. Відтак чужинець може сприйматися й подаватися як людський, а не над-людський спосіб бути більше й краще людяним. Достатньо, наприклад, уважати його наближенішим до природи й менше зіпсованим цивілізацією. Ще від часів Геродота і його опису скіфського світу спостерігається таке обернене стихійне сприйняття, але воно стане панівним у Європі з XVI ст. і з початком використання американських індіанців у ідеології. Для більш зачерствілих і менш поінформованих осіб навіть культурно найвіддаленіший чужинець сприймається як людина так само, як і всі інші люди, — ні вищим, ні нижчим, але не таким, як вони. Таке раціональне ставлення, яке можна розвинути в емпіричне чи в наукове знання, ми зустрічаємо від часів греків — од Геродота або Ксенофонта до Страбона, а в Європі — з XVI ст. в описах Західної Індії.

Така точка зору і таке ставлення невідомі іншим. В імперіях суб’єктивне сприйняття зовнішнього як нелюдського світу збігається з тим об’єктивним фактом, що цей світ важко завоювати й контролювати з причин клімату та сполучення. Цей збіг указує, що імперіалізований культурний ареал мав би замкнутися на собі самому й не цікавитися зовнішнім за умови, що він може так діяти. Цю гіпотезу слід доповнити трьома наслідками. Наслідок 1: дві або більше суміжних імперій прагнуть не битися між собою, а повернутися одна до одної спиною та ігнорувати одна одну; найкраще для них було б бути розділеними нічийною землею, щоб максимально обмежити контакти та ризик конфліктів. Наслідок 2: дві або більше імперій не утворюють, власне кажучи, трансполітію; слід вирізняти два трансполітійні стани: один, коли політії змушують одна одну до спільної гри, яку жодна з них не в змозі контролювати, і другий, коли політії існують поруч і мають між собою лише банальні контакти. Наслідок 3: імперська стадія може бути остаточним завершенням історії людини, коли планета і людство поділені на кілька цивілізацій і на стільки ж імперій, кожна з яких замкнена на собі й займається розробкою власного субзагального поля можливостей. Загальна історія зазнала докорінного повороту завдяки європейцям і модерності. Без цього повороту неможливо, звичайно, стверджувати, що колись не могла б виникнути об’єднана історія за межами розрізнених історій, але можна припустити, що її виникнення затрималося б, можливо, на тисячоліття. Цей поворот — збій у загальній історії.

Можна перевірити слушність гіпотези та її наслідків. Третій наслідок підтверджує — наскільки такі історичні питання можна підтвердити — Монгольська імперія ХІІІ ст. Нещодавно об’єднані племена своїми стрімкими завоюваннями створили імперію з двох культурних ареалів — Китаю та Середньої Азії — і мало не долучили до неї європейський ареал. Щодо Індії, то вона в усі часи залежала від милості войовничих армій, як це можна бачити на прикладі нащадків Чингізхана, яких вигнали на початку XVI ст. Тож, можна припустити, що вся Євразія могла б бути об’єднана в єдину імперію. Ця можливість не спростовує наслідок 3. Монгольська імперія в тому вигляді, в якому вона існувала та якою могла б стати, утворилася не в результаті завоювання кількох імперій якось іншою імперією, а в результаті майже одночасного завоювання кількох імперій одними й тими самими племінними утвореннями. Завоювання тієї чи тієї імперії одним племенем або об’єднанням племен — річ банальна. А те, що дві імперії одночасно визріли для завоювання, видається вже