Читати книгу - "Кілька років зими"

Майже двометрового зросту чоловік, з ніг до голови закутаний у чорне лискуче сукно, з якого виднілася маківка абсолютно безволосої голови, що більше нагадувала велетенський плід екзотичного дерева, сидів за дальнім столом у кутку прокуреної забігайлівки і повільно потягував в’язку чорну рідину з великого пузатого келиха. У закладі було голосно і неспокійно — якась компанія молодиків постійно чіплялася до дівчат за сусіднім столом, їх щохвилини захищав бармен і робив молодикам зауваження, за іншими столами горлали розв’язних пісень відвідувачі, що були вже добряче напідпитку. Вхідні двері вкотре прочинилися і знадвору ввійшов середнього зросту чоловік, що хекав від морозу й обтрушував з ніг свіжий сніг, він ззовні нічим не відрізнявся від інших тутешніх завсідників. Цей чоловік одразу помітив відвідувача з великою лисою головою, підсів за його столик і теж замовив собі великий келих гарячого чорного напою.

— Мені вдалося дещо рознюхати, — одразу перейшов він до справи. — Головним у цьому підпіллі є дехто на ім’я Рем. Одні кажуть, що він відповідає лише за столицю, інші — що він курує весь опір по країні. Насправді, ніхто не знає, чим він займається і де перебуває, проте всі мої джерела стверджують, що він далеко не остання людина в підпіллі, радше навпаки. Інформація щодо їхніх баз і схованок дуже розпливчаста. Мені вдалося дізнатися, що вони постійно переносять місця своїх зустрічей. Збираються раз на тиждень, переважно на покинутих заводах, фабриках, на сміттєзвалищах або в безлюдних селищах на околицях. У них своя розвинута мережа оповіщення. Про кожну зустріч усіх учасників попереджають лише за день і особисто. Тому вистежити їх практично не можливо. Не ясно також, якою є їхня справжня чисельність. Одні кажуть, що біля сотні, інші — що всього ледь більше двадцяти. В будь-якому разі, цей Рем у них за пахана. Принаймні в цьому місті. Також я дізнався, що зараз вони активно з’ясовують, де саме є Безбарвний Екран, аби невдовзі здійснити на нього атаку — чи то підірвати, чи то затопити, щось у цьому дусі. Наразі це все.

— Так, не густо, — процідив крізь зуби Жало. — До речі, а ти сам знаєш, де цей Екран?

Його співрозмовник заперечно похитав головою і відпив довгим ковтком свій напій.

— Так, не густо, — повторив Жало і провів долонею по голій маківці. — Ті люди, з якими ти спілкувався, особисто знають бодай когось із підпілля?

— Лише опосередковано. Є кілька чоловік, яких одноразово залучали до певних акцій, так звані співчувальники. Але нічого конкретного.

— Гаразд. Можеш знайти мені цих співчувальників?

Жало обтер великий скривавлений ніж зі страхітливо зазубреним лезом об синю портьєру і провів долонею по своїй голій маківці. Біля його ніг здригався в конвульсіях пухкенький чоловік у довгому пальті та шкіряних черевиках. На розстеленому ліжку з брудними простирадлами в рожеву квіточку сидів недавній співрозмовник Жала, який обхопив голову руками і намагався якомога щільніше затулити вуха від пронизливого крику людини, що лежала на підлозі. При цьому він налякано витріщався на щойно відрізане вухо, яке плавало в калюжі темної крові.

Жало зневажливо скривився і переступив через тіло у пальті. Він подивився на старовинний кишеньковий годинник, видобутий з нетрів його широкого одягу, і рушив до дверей. Уже на порозі недбало кинув напарнику:

— Ти йдеш, чи так і сидітимеш тут? Якщо тобі подобається це вухо, дозволяю забрати його на згадку. Та мені вже час йти, бувай.

Його недавній співрозмовник підхопився з ліжка та швидкими кроками побіг на двір, де його одразу знудило під найближче дерево. Жало навіть не глянув на нього і розчинився в темряві.

Іван, Григір, Софія з дітьми та Гелій Гармидер мали змогу пересуватися містом лише вночі, аби не привертати до себе зайвої уваги перехожих та можливих шпиків. За інформацією, яку через злодія-фокусника передав Рем, їм потрібно було покинути столицю і прямувати на схід, до маленького, загубленого серед пустелі містечка Світú. Саме там, як переконував Рем, і є таємна лабораторія уряду, куди надходили для експертизи вилучені твори, і саме туди мали відправити й рукопис Івана. Рем запевнив їх, що підпілля надасть усю необхідну допомогу у їхньому пересуванні пустелею, і потім, коли вони досягнуть мети. Але Софія наполягала на тому, що їм потрібно самотужки подолати цей шлях. Чому саме — вона не пояснювала. Рему не дуже сподобалася ця ідея, але він, врешті, поступився і пристав на їхню пропозицію, завірив між тим, що все одно вони перебуватимуть під наглядом підпілля.

Першу ніч вони пробиралися темними порожніми кварталами до найдальшої околиці велетенського міста, за якою й починалася пустеля. Ранок застав їх у напівзруйнованій старовинній церкві біля розбитої дороги на виїзді зі столиці. Тут вони вирішили перебути день, аби з настанням темряви знову продовжити свою подорож.

Розклавши багаття у боковій прибудові, де частково збереглася покрівля, Іван присів біля вогнища і почав розтирати набряклі від ходіння в тісному взутті ноги. Софія приготувала вечерю із запасів, якими їх забезпечив Рем, нагодувала спершу дітей, що, як і раніше, перебували у дивному напівзабутті, потім роздала їжу чоловікам. Гелій Гармидер ретельно вимазав свою металеву тарілку чорним хлібом і спитав:

— Все хотів поцікавитися, що це за діти мандрують з вами? Дуже вони дивні якісь.

— Це незвичайні