Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дарксіті 📚 - Українською

Читати книгу - "Дарксіті"

177
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дарксіті" автора Остап Соколюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 63
Перейти на сторінку:
обідню перерву, дивакуваті таксисти зупиняються біля будки зі швидким харчуванням, щоб поповнити сили.

Звісно, є й інша сторона цього життя, але я там не ошиваюсь.

— Два чізбургери, картопля і кола? — питає Боб у постійних клієнтів, і ті задоволено кивають.

Люди обожнюють, коли запам’ятовують, що вони беруть. Всі ми любимо, коли до нас ставляться максимально персонально. Навіть якщо ми кожного разу беремо лише еспресо.

— Останнім часом моє життя зробило різкий поворот, — зізнаюсь Бобові, коли клієнти відходять на кілька метрів. — А вчора взагалі — у мою машину сів Джонні Депп.

— Джонні! — радіє Боб. — А що ж він до мене не зайшов?? Він давно у місті?

— Звідки я знаю, — розгублено стинаю плечима. — Він сказав, що вперше тут.

— Ахха! Він завжди так каже! Навіть, коли приїжджає на знімальний майданчик. «Хлопці, я тут перший раз. Що мені робити?» «Хлопці, мене перший раз знімають. Мені у камеру не дивитись?» От розбишака! То як він?

— Виглядав шикарно… Говорив дивні речі.

— То для нього нормально. Він завжди, ніби з місяця упав, — махнув рукою Боб і повернувся до своєї «кухні».

— Чесно кажучи, я думав ти трохи вигадуєш про акторів… Не вірив, що до тебе приходять Джим Керрі чи Ді Капріо…

— Ді Капріо і не приходить. Він шифрується. Приходить якийсь онаніст із бородою і у капелюсі… То я ж тобі кажу: що таке реальність? Реально те, що всесвіт безкінечний? Реально те, що час по-різному тече тут і на земній орбіті? Реально те, що люди колись побудували піраміди? Все це просто дивовижно. Все дивовижно.

Мабуть, ти правий… Ми люди не схильні вірити у чудеса. Проте, коли вони раптом стаються у нашому повсякденні, ми всіма силами намагаємось їх пояснити. Щоб не порушувати порядок. Щоб залишити все у рамках… логіки? Чого? Чому нас так лякає дивовижне?

— Боб, я думав над тим, щоб поїхати із цього міста.

— Із дівчиною? — зрадів мій друг.

— Так.

— Це правильно. Мужик, який не проводить час зі своєю сім’єю, ніколи не стане справжнім. Тобі потрібна власна сім’я! Тоді ти відчуєш зв'язок.

— Який зв'язок?

— Зв'язок зі всім! Відчуєш, як все пов’язано.

— Я радий, що ти схвалюєш моє рішення.

Боб фиркнув, мовляв, само собою і присів. Під мій погляд потрапила книга, котра постійно стояла у Боба.

— Що ти завжди читаєш?

— Це? — він підняв книгу. — Бардо Тхедол.

— Що? — примружився я і придивився до обкладинки.

— Тібетська книга мертвих. Бардо Тхедол.

— Для чого вона?

— Ну… вона допомагає людині, що померла, зорієнтуватись після цього.

У цю мить у мене задзвонив телефон.

— Вибач, — промовив я і відійшов на кілька кроків. — Так?

— Пол?

Моє ім’я немов пролунало зі справжнього потойбіччя. Тілом побігли мурашки.

— Так? Хто це?

Пауза. Важкий хрипкий подих.

— Раґнар.

Стало ще моторошніше. Він промовив це ім’я, немов назву якогось монстра.

— Пол, мені потрібна машина. На вулицю…

Він назвав адрес. Я не відповідав. Хотілось кинути телефон. Із нього немов чадів якийсь жах. Незбагненний, нелогічний жах.

— Пол?

— Так?

— Ти приїдеш?

ІНШИЙ

Я спустився у чорні нетрі міста. Темні, похмурі будинки та їх безкінечні коридори. Здається, вони рухаються. Рухаються у мене на очах. І ці безликі люди — інколи вони звертаються до мене із якимись словами, і тоді їхні обличчя немов виринають із небуття. І тоді немов і Я виринаю із небуття, щоб відповісти їм.

Можливо, лише моя присутність «вмикає» весь цей в’язкий, розріджений рух.

— Радий тебе бачити, мій друже, — посміхається він із кімнати, котрої щойно тут не було. Я не впізнаю його, але для чого мені видавати себе?

— Взаємно, старий. Де ще ми могли б зустрітись, як не тут? — киваю я у відповідь.

Мені здається, я приязно ставлюсь до цього «персонажа», хоч із якогось моменту він став моїм суперником.

— Я думав ти будеш здивований. Що ж, це правда, нас не так легко здивувати!

1 ... 33 34 35 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарксіті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дарксіті"