Читати книгу - "Блукаюча у часі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І ти думаєш де ти?
— Не знаю. Десь, де переховуються душі. Я, чесно кажучи, не дуже зрозуміла. — Але зернятко сумніву вже почало проростати. Невже Моніка знов пошила мене в дурні?
— Відьма відправила тебе сюди?
— Тттак. — Сльози зради вже бігли по щоках.
— Алконост привів тебе туди, куди кликав кинджал, який ти тримаєш в руках. Це ключ від брами. Від брами пекла. Ти знаходишся в тій його частині, куди потрапляє нечисть після смерті. А я вартую цю печеру, де знемагають найстрашніші з її представників. Блукаючих душ тут не було і ніколи не буде.
— Вона… Ммене… Обдурила… — Хм, я так не думаю, дівчинка. — Велетень посадив мене собі на руку. Я зіщулилася в його долоні. Що він робить? Але на обличчі вартового був сум та жалість. — Здається мені, що та відьма навмисно тебе сюди відправила, щоб від чогось сховати. Вона знала, що я вартовий потойбічних істот і захисник смертних від них. Ти потребуєш захисту? — Схлипуючи, я знизила плечима. — Тоді співай тої заклинальної пісні, якої тебе навчили. — Я не пам’ятаю жодного слова! — Хіба?! — Може і дивно, але всі слова встали перед очима. — Маю надію, співаєш ти краще ніж твоя подруга. — Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати! Зимонька в візочку, Літечко в човничку.
Ще і ще співала я, і ось переді мною виросло гарне створіння. Це була висока струнка дівчина, в зеленому пишному платті, з довгим світлим волоссям, в яких були вплетені квіти. З її появою природа почала змінюватися. За Лелею тягнувся шлейф з весни та веселки. За спиною Богині прокинулася весна. Велетень м’яко постави мене на землю і важко повернувся до своєї варти. Але попросту кажучи, знов закинув голову і закрив очі. Сніг безслідно пропав. Леля — богиня Весни нахилилася наді мною. Вона протягнула руку і доторкнулася до мене.
— Навіщо ти прикликала мене? Чого хочеш?
— Вижити — Прошепотіла я.
— То й живи. — Погляд для такого ніжного створіння був занадто гордівливий і жорсткий. Вона сіла коло мене. Я ж стомлено відкинулася на спину, відчувала як життям і теплом наливається моє тіло. Не знаю скільки я пролежала, але мені й справді стало добре, ніби всіх попередніх хвилювань і не було. Я бачила блакитне безхмарне небо, ясне велике сонце, чула спів птахів на гігантських різнобарвних деревах. Свіжий запах трави пестив ніс, я чула плескіт води. Серед цієї природної краси я була зовсім маленька. Леля гладила своє довге прекрасне волосся, воно мов водоспад струменілося по траві. Пасма виливали світло, яке народжувало нові квіти та запалювало зірки. Вдихнувши повні груди свіжого повітря, я підвелася, легкий бриз дохнув і пір’я враз осипалося з мене, полишаючи мокрі сліди, як після снігу. Мені було жарко. Леля уважно роздивлялася мене:
— Звідки ти прийшла?
— Звідти. — Відповіла я вказавши кудись, чесно кажучи я не знала, як відповісти.
— Ти зі світу людей?
— Так.
— Колись і ми жили там. Але люди забули про нас. Чому ж скажи ви згадали про богиню Лелю? Давно я не чула заклинальної пісні!
— Я не можу сказати тобі, чому ми забули про вас. Напевно, просто, ваш час пройшов… — Оце ляпнула, тепер вона мені точно не допоможе. — Я розповіла богині нашу з Монікой історію і те, що сказав мені велетень. Богиня продовжувала гладити своє волосся і тихо мугикала якусь пісеньку.
— Крижаний велетень має рацію в усьому. — Врешті вона сказала. — Я знаю Блуда. Якщо він перетворив того чоловіка в блукаючу душу, то сховав його на своїй території. На болотах. Адже всі знають, що Блуд і Кадук — рідні браття. — Значить все це було марно?
— Я не знаю. Адже врятувати блукаючого можна лише, якщо помінятися з ним місцями.
— Нічого не розумію.
— Тобі час. Тут не треба довго затримуватися живій людині. Проте, в тебе вистачило рішучості прийти, та і співаєш ти гарно, тому я дам тобі один подарунок. — Леля протягнула мені малюсіньку пляшечку із рідиною, кольору пекучої лави. — Це поверне в світ людей будь-кого, хто був ошуканий потойбічною істотою. — Леля підморгнула мені. Вона підвелася. Богиня була занадто високою, я діставала майже їй до поясу. Гордівлива постать, королівська постава, яка ж вона прекрасна. А і справді, чому люди забули про таких фантастичних Богів! Ця зваблива містика, сповнена всілякими таємницями, котрі хочеться пізнавати та пізнавати. Леля вловила мій захоплений погляд і лукаво всміхнулася.
— Дякую. — Відповіла я заливаючись рум’янцем.
— Тепер йди. — Легко сказати. Перехід назад лякав мене. Лезо катару я направила собі в груди.
— А точно іншого виходу не має?
— Тільки смерть люба, тільки смерть. — Леля вмить підпливла до мене і натиснула на руки. Сама б я на це не відважилася. Болі не було. Просто я припинила відчувати бодай щось схоже на почуття. Все пройшло. Я була, існувала. Але на рівень вище всього того, де жила раніше. Мені хотілося запам’ятати ці відчуття, те благословення жити. Але мене знов повернуло назад. На болото, від якого тхнуло теж смертю, проте іншою. Ця була грузла, липка, невтішна. Смердючі пси чатували берег — потопельниці. Хоча і був день, але сонячні промені не хотіли пробивати той густий сморід. Він оповив все навкруги. Тут щось сталося. Шматки тіла Шишиги плавали по воді. Я уявила, як крижаний велетень зустріне її та відправить в пітьму печери. Там їй і місце. Тіла потопельниць розкладалися. Вони стікали густою чорною рідиною. Я вийшла на берег. Отже, бій вдався. Моніка змогла вбити цих істот, але я свою частину не виконала. Дмитро все ще був десь… На болоті! Звісно, душа блукала там, де її сховав Вітольд. В одній руці я тримала катар, в іншій міцно стиснутий дарунок Лелі.
VIІІБал Нечисті
Вулиці студентського містечка охопило святом. Лунала музика. Будинки мерехтіли гірляндами. Хлопці та дівчата густо барвили фантастичними костюмами. Містом заправляв бал нечисті — свято студентів та острова в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блукаюча у часі», після закриття браузера.