Читати книгу - "Промінь"

Ліза підтягла до себе стільця й сіла. Уперше з моменту загибелі Ґреґа сіра завіса перед нею сіпнулася, в ній з’явилися рвані дірки. Світ, який відкрився за ними, був отруєний і проклятий.

— Ти перевіряв?

— Сто разів! Знаєш, я… не розумію, чому це розкрилося тільки тепер. Промінь автоматично контролює наше здоров’я… повинен контролювати.

— Промінь, — голосно сказала Ліза. — Чому ти не виявив безплідність чоловіків екіпажу, чому не повідомив?!

— Не було запиту, — рівним голосом відгукнувся штучний інтелект. — Створити запит? Провести дослідження? Сповістити екіпаж?

— Ні! — гаркнула Ліза.

Промінь замовк. Ліза сиділа, розгойдуючись на стільці, двома руками вчепившись у волосся:

— Не вірю… Не можу повірити.

Ілля кивнув, не дивлячись на неї:

— Я навіть знаю, навіщо це зроблено. Наших батьків перед стартом генетично відкоригували, поставили строк придатності: п’ятдесят, плюс-мінус кілька років. Ресурс у подорожі страшенно дорогий, відпрацював своє — і нема чого витрачати кисень. Ми народилися вже готовенькі, «строк придатності» у нас у крові… А колоністи на Новій Землі повинні жити довго. Ці сперматозоїди, у нас у банку, несуть генетичну інформацію, яка скасовує обмеження. Наші діти житимуть до ста… Ваші діти.

— Хворі виродки, — прошептала Ліза.

Ілля знову сумно кивнув:

— Хворі виродки. Ті, хто це з нами зробив. І з нашими батьками.

Ліза долонями притисла волосся, що стало сторч:

— Наші батьки співучасники. Що, твій учитель усього цього не знав? Генетик?! Марія точно знала… Точно. Падлюки.

— Може, знали не всі? — Ілля накрив долонею її руку. — Не всі?

Ліза похитала головою:

— Вони нас продали з бебехами. Навіть наші гени. Усе заради експерименту. Заради великої ідеї. Я не прощу ні батькові, ні матері, ні Марії.

Ілля стис її руку:

— Я прошу тебе. Поживи з цим знанням кілька днів… як я пожив. Нічого нікому не кажи. Вони вже мертві, твої батьки, мої батьки, Марія…

– І що?!

— Не треба зводити порахунки з мерцями! Те, що з нами зробили… Жахливо, огидно, я не знаю, як сказати про це всім квантам… і особливо Роджерові. Але треба жити далі. Зрозумій, бути донором біологічного матеріалу — тільки частина батьківства. Крихітна частина. Ми виховаємо наших дітей, ми вкладемо в них себе, вони будуть рідні, наші, це набагато важливіше…

— Ти говориш, як вона, — сказала Ліза. — Марія… Її голос звучить у ваших головах. Які ж ви всі кляті лицеміри.

— Уставай. Піднімайся. Скоріше. Та прокидайся ти!

Він розліпив очі. Над ним стояла Еллі в його махровому халаті, з розпатланими волоссям і телефоном у руках.

— Дивись…

Вона піднесла до його обличчя свій апарат.

Населення: 301. Щастя — 30 %. Цивілізованість — 61 %. Осмислення…

Денис протер очі: осмислення — двадцять відсотків. Двадцять! Що за цирк, як це може бути, куди випарувався сенс з їхнього життя? І де новонароджені діти?!

Телефон Еллі вибухнув дзвінком. Еллі притулила його до вуха:

— Марго? Так, бачила. І що? Розумію! Що?!

Помовчала кілька секунд. На її телефон упала есемеска — з характерним звуком, Еллі заглибилася в читання, поклацуючи пальцем по екрану…

— Песець, — сказала пошепки. — Ми приїхали.

— Та що там сталося?!

Роджер сказав, що Адам — його син, хай там як, що він любить його й виростить, і хоче ще дітей разом з Йоко, яку обожнює. Роджер сказав, що працюватиме, скільки йому судилося, щоб Адам і всі нові діти зустріли Прибуття здорові й щасливі. Роджер сказав, що нічого не змінилося, і він житиме, як і раніше.

Він тримав своє слово два тижні, а потім відкрив люк, шлях у який проклала Ліза, коли їй було п’ятнадцять, а Роджерові — дванадцять. Довідавшись про його смерть, Ліза відчула не страх і не смуток, а лють.

Життя! Яке віддав Ґреґ! Викинути під ноги, злити в каналізацію! Якби можна було вернутися в минуле. Нехай би Роджер, а не Ґреґ, ішов у проклятий енергетичний відсік. І від Роджера, а від не Ґреґа, залишилась би на залізній підлозі жменька попелу.

— Та нехай він буде проклятий, — сказала Ліза квантам, які принесли їй страшну новину. — Не треба його ховати, утилізуйте разом зі сміттям.

— Лізо?!

Через годину вона одержала особисте повідомлення від Йоко: «А ТИ САМА ЩО?!» великими буквами.

Так вона перестала бути капітаном, утім, тепер у цій посаді було мало користі. Востаннє вона скористалася тим, що колись було її владою, щоб зібрати екіпаж у загальній залі.

— Кванти, — сказала Ліза. — Наші батьки нас зрадили. Ми не належимо собі з моменту зачаття, ми народилися тут заради чужого плану, але особисто я, ваш колишній капітан, не збираюся цей план виконувати. Я не ходячий інкубатор, я не зраджу моїх дітей, я відмовляюсь їх зачинати. Уся воля, яку я можу собі дозволити — не грати по чужих нотах. Я не робот, і не програма. Я вчиню так, а ви вирішуйте, кожен для себе, як жити далі. І не турбуйтеся про пілотування — Промінь прекрасно дає раду. Йому більше не потрібні оператори.

Вона не пам’ятала, як зійшла зі сцени і як пройшла повз п’ятиметрову статую Ґреґа — мармурову, з живим одухотвореним лицем. В екіпажі «Променя» були геніальні скульптори, але Ліза не підняла голови, щоб подивитися на Ґреґа знизу вгору. Вона знала, куди їй іти — в апартаменти Троля, де тепер панувала стерильна чистота. І працювала лінія доставки — поїсти, розважитися, побігати у віртуальній реальності. Так можна жити й рік, і двадцять років.