Читати книгу - "Мудакам тут не місце"

Чесноти злостивості

Набуття особистої влади й авторитету

Як свідчать численні дослідження, ми припускаємо, що впливові особи будуть спрямовувати свій гнів на слабких людей. Існують свідчення, що така злостивість може сприяти отриманню більшого впливу на інших.

Навіть не усвідомлюючи цього, ми очікуємо, що впливові люди пишатимуться собою і приписуватимуть собі успіх, коли справи йтимуть добре, і навпаки, спрямовуватимуть свій гнів на підлеглих і обвинувачуватимуть їх у разі, коли справи погіршаться. Люди, що знаходяться внизу ієрархічної піраміди, борються за утримання точки опори у своїх ненадійних позиціях, проявляючи душевність, лестощі й шанобливість до людей із вищим статусом або ж — якщо справи йдуть не найкраще — перепрошуючи їх за невиправдані сподівання.

Одна з причин, з якої альфа-самці і самки поводяться як деспоти, — те, що ми не лише дозволяємо, а ще й непомітно заохочуємо їх до цього, адже їм усе минається. Дослідження Лари Тіденз і її колег зі Стенфорду доводять, що часто в «світі, у якому підлабузнюються до сильних і пригноблюють слабких», стратегічне використання гніву і звинувачень може сприяти власному злету вгору ієрархічними щаблями і дає змогу зіштовхувати інших додолу. Тіденз продемонструвала це експериментом, у якому під час дебатів у Сенаті США про те, чи має бути Білл Клінтон притягнутий до процедури імпічменту, показала уривки з недавнього фільму про тодішнього президента. В одному з уривків Клінтон висловлював гнів з приводу секс-скандалу з Монікою Левінські, а в іншому був засмученим. Суб’єкти, які переглядали уривок із розгніваним Клінтоном, були більш схильні вважати, що йому мають дозволити залишитися на посаді й не карати суворо і що «питання імпічменту має бути закрите».

Коротко кажучи, на їхню думку, йому мали дати можливість залишитися при владі. За результатами цього експерименту, а також безлічі пов’язаних із ним досліджень, Лара Тіденз зробила висновок, що хоча злостиві люди вважаються «неприємними і бездушними», стратегічне використання гніву: спалахи люті, строгий вираз обличчя, пильний прямий погляд, вишкірені зуби та «промовисті жести рук», як-от вказування чи тикання пальцями, — «створює враження, що людина компетентна».

У ширшому значенні дослідження з лідерства демонструють, що непримітні загрозливі дії, такі, як сердиті погляди і зневажливі коментарі, а також виразні дії на зразок образ чи осуду і навіть фізичного залякування, можуть бути ефективними лініями поведінки для здобуття влади. Род Крамер, інший мій колега зі Стенфорду, описав у «Гарвардському бізнес-огляді», як «залякувачі», серед них — колишній президент США Ліндон Джонсон, колишня генеральна директорка «Г’юлетт-Пакард» Карлі Фіоріна, колишній очільник «Мірамакс» Гарві Вайнштейн, колишній генеральний директор «Діснею» Майкл Ейснер і, звісно ж, генеральний директор «Еппла» Стів Джобс, здобули і розширили свою владу завдяки стратегічному використанню незичливих поглядів, критиканства та знущань. Крамер описує, як Джонсон уважно вивчав інших людей і використовував стратегічні нападки і спалахи гніву, ретельно відпрацьовані з метою зіграти на почутті невпевненості колег-політиків. Крамер також повідомляє, що Фіоріною захоплювалися, а також її побоювалися через здатність «поглядом збентежити суперників».

Стаття Рода Крамера «Великі тирани» зображує голлівудського продюсера Гарві Вайнштейна як цілковито «грубого, галасливого, нахабного» залякувача, справжнього майстра у використанні «удаваного гніву» та «методу дикобраза».[10] У журналі «Нью-Йоркер» 2002 року Кен Авлетта описав часи, коли Вайн­штейн був розлючений, бо розлетівся поголос, що він розпочав брудну кампанію з поширення брехливих чуток, спрямованих на дискредитацію фільму «Ігри розуму» студії «Юніверсал пікчерз», що конкурувала за премію «Оскар» із його кінокартиною «У спальні». Гарві Вайнштейн вважав, що ці плітки про нього розпускала очільник «Юніверсал» Стейсі Снайдер. Тож на одній вечірці Вайнштейн загнав Снайдер у куток і ринувся в атаку. Аулетта розповідав: «Для мініатюрної Снайдер він мав зловісний вигляд: його очі потемніли і пронизували її лихим поглядом, м’ясисте обличчя було неголеним, а великий живіт грізно випинався вперед. Він тицьнув пальцем у обличчя Снайдер і заволав: “Ви поплатитеся за це провалом!”». Хоча Вайнштейн зрештою вибачився перед Снайдер, Крамер стверджує, що лють і навмисно зчинений галас посприяли голлівудській кар’єрі Вайнштейна, а його фільми отримали понад 50 нагород Академії кінематографічних мистецтв і наук.

Род Крамер переконує, що ці залякувачі не є справжніми деспотами, бо вони використовують залякування радше стратегічно, а не просто для підвищення самооцінки. Я не погоджуюся з такою думкою. Якщо удвічі більша за вас людина загнала вас у кут, гарчала на вас і робила загрозливі жести, будь-який «експерт» із тих, кого я знаю, охарактеризував би це як знущання, а я би сказав, що ви зіткнулися з мудаком. Незалежно від того, як ви називаєте таких людей, здатність поводитись як деспотичний залякувач чи, принаймні, витримувати шалену атаку хамовитих колег, видається необхідним навиком виживання в багатьох куточках Голлівуду.

Крамер акцентує увагу на силі залякування. Утім, існують також докази того, що злісний мерзотник може досягати успіху й іншим чином: видаватися розумнішим за інших. Кілька років тому Джефф Пфеффер та я бачили в дії такий стиль захоплення влади. Ми саме вивчали велику фінансову установу, де люди, схоже, просувались у кар’єрі, проголошуючи розумні речі, але не виконуючи їх. Спроби відсторонити інших людей від серйозних справ і дискредитувати їхні ідеї, що в «Інтел» могли би назвати «деструктивним протистоянням», було частиною такої собі гри-боротьби за статус у тій фінансовій компанії. Ці атаки часто здійснювали на очах у вищого керівництва, коли молодші менеджери застосовували в’їдливу критику (яка іноді межувала з особистими нападками), щоб зіпхнути своїх жертв вниз із ієрархічної піраміди, а себе просунути нагору.

Ці ганебні статусні ігри можна пояснити дослідженнями ефекту, розкритого Терезою Емебайл із Гарварду в її статті «Видатний, але жорстокий», опублікованій у «Джорнал оф експеріментал псайколоджі». Вона провела низку контрольованих експериментів із рецензіями на книжки. Деякі відгуки були негативні, а інші — схвальні. Емебайл виявила, що негативних і недоброзичливих людей розглядали як менш привабливих, але розумніших, досвідченіших та більш кваліфікованих, ніж ті, хто висловлював ті самі думки добросердніше і прихильніше.

Залякування і підкорення суперників

Як доводить Род Крамер, погрози і залякування можуть використовуватися для завоювання і підтримки позиції на вершині піраміди. Як ті альфа-самці бабуїнів, що кидали грізні погляди, кусали і штовхали одноплемінників-приматів для утримання своїх позицій, про що йшлося в третьому розділі, так само й люди знущаються над іншими, щоб здобути і підтримувати статус. Використання і переваги залякування для завоювання влади над суперниками найбільш очевидні, коли фізичні погрози є звичною практикою. Якщо ви дивилися фільм «Хрещений батько» або «Клан Сопрано», то бачили, як боси й угруповання мафії підтримували своє панування, вдаючись до погроз і насильства. Мій батько на власному досвіді переконався, що це не просто вигадані історії, коли він разом зі своїм діловим партнером намагався увійти в бізнес роздрібної торгівлі через торговельні автомати в Чикаґо на початку 1960-х років. Торговельні автомати з солодощами і сигаретами вони спробували розмістити в боулінгах, ресторанах та інших місцях. На той час торговельні автомати контролювались організованою злочинністю, оскільки отримана готівка генерувала доходи, які було важко відстежувати.