Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

Він спинявся, затамувавши подих прислухався. Нарешті рука звисла вільно. Він міг розігнути її до половини. Визирнув у сад, освітлений вуличним ліхтарем, — драбина стояла на тому самому місці за липою. Він згорнув ковдру, засунув під простирадло, у напівтемряві видавалося, що на ліжку лежить людина.

За вікном було тихо, тільки падали краплі. Бузкувата заграва мерехтіла в хмарах над Парижем. Сюди не долинав гамір з бульварів. Нерухомо висіла чорна гілка платана.

Десь загуркотів автомобіль. Шельга насторожився, — здавалося, він чує, як калатає серце у птаха, що спить на платановій гілці. Минуло, певно, чимало часу. В садку почулося порипування і шурхотіння, наче деревом терли по вапну.

Шельга відступив до стіни за штору. Опустив гіпсову руку. «Хто? Ні, хто? — подумав він. — Невже сам Роллінг?»

Зашелестіло листя — стривожився дрізд. Шельга дивився на тьмяно освітлений з вікна паркет, де мала впасти тінь людини.

«Стріляти не буде, — подумав він, — треба чекати якоїсь гидоти на зразок фосгену…»

На паркеті почала підніматися тінь голови в глибоко насунутому капелюсі. Шельга почав відводити руку, щоб був дужчий удар. Тінь висунулася до плечей, підняла розчепірені пальці…

— Шельга, товаришу Шельга, — прошепотіла тінь по-російському, — це я, не бійтеся…

Шельга чекав усього, але тільки не цих слів, не цього голосу. Мимохіть він скрикнув. Виказав себе, і той чоловік миттю, одним стрибком перескочив через підвіконня. Простягнув для захисту обидві руки. Це був Гарін.

— Ви чекали нападу, я так і думав, — квапливо сказав він, — сьогодні вночі вас мають убити. Мені це невигідно. Я ризикую чорт знає чим, я повинен вас урятувати. Ходімо, в мене автомобіль.

Шельга відійшов од стіни.

Гарін весело блиснув зубами, побачивши все ще відведену руку в гіпсі.

— Слухайте, Шельга, їй-право, я не винен. Пригадуєте нашу домовленість у Ленінграді? Я граю чесно. Неприємності у Фонтенбло ви зобов’язані тільки сволоті Роллінгу. Можете вірити мені, — ходімо, дорогі секунди…

Шельга нарешті проказав:

— Гаразд, ви мене вивезете, а потім що?

— Я вас заховаю… Не надовго, не бійтеся. Поки одержу від Роллінга половину… Ви газети читаєте? Роллінгу щастить, як потопаючому, але він не може чесно грати. Скільки вам треба, Шельга? Називайте першу цифру. Десять, двадцять, п’ятдесят мільйонів? Я видам розписку…

Гарін говорив неголосно, квапливо, наче марив, — обличчя його тремтіло.

— Не будьте дурнем, Шельга. Ви що, принципові, чи що?.. Я пропоную працювати вкупі проти Роллінга… Ну… їдьмо…

Шельга вперто мотнув головою:

— Не хочу, не поїду.

— Все одно — вас уб’ють.

— Побачимо.

— Доглядальницю, сторожів, адміністрацію — всіх купив Роллінг. Вас задушать. Я знаю… Сьогоднішньої ночі вам не пережити… Ви попередили ваше посольство? Добре, добре… Посол зажадає пояснень. Французький уряд на крайній випадок попросить пробачення. Але вам од цього не легше. Роллінгу треба усунути свідка… Він не допустить, щоб ви переступили ворота радянського посольства…

— Сказав — не поїду… Не хочу…

Гарін передихнув. Озирнувся на вікно.

— Гаразд. Тоді я вас візьму і без вашого бажання. — Він одступив на крок, засунув руку в пальто.

— Тобто як це — без мого бажання?

— А отак…

Гарін, смикнувши з кишені, витяг маску з коротким циліндром протигаза, квапливо приклав її до рота, — і Шельга не встиг крикнути — з обличчя йому вдарив струмінь маслянистої рідини… Майнула тільки рука Гаріна, що стискала гумову грушу… Шельга захлинувся духмяним, солодким дурманом…

— Є новини?

— Є. Здрастуйте, Вольф.

— Я прямо з вокзалу, голодний, як вісімнадцятого року.

— У вас веселий вигляд, Вольф. Чимало дізналися?

— Дещо дізнався… Розмовлятимемо тут?

— Гаразд, але тільки швидко.

Вольф сів поруч Хлинова на гранітну лаву біля підніжжя кінного пам’ятника Генріхові IV,[24] спиною до чорних веж Консьєржері.[25] Внизу, там, де острів Сіте кінчався гострим мисом, схилилася до води плакуча верба. Тут колись корчилися на вогнищах лицарі ордена Тамплієрів.[26] Вдалині, за десятками мостів, віддзеркалених у річці, сідало сонце в пильно-оранжеве сяйво. На набережних, на залізних баржах з піском сиділи з вудочками французи, добрі буржуа, яких розорила інфляція, Роллінг та світова війна. На лівому березі, на гранітному парапеті набережної, далеко, до самісінького міністерства іноземних справ, нудьгували під вечірнім сонцем букіністи біля нікому вже більше в цьому місті не потрібних книжок.

Тут доживав віку старий Париж. Ще никали коло книжок на набережній, коло кліток з птахами, коло смутних рибалок літні особи з склерозними очима, з вусами, що закривали рота, в розлітайках, старих солом’яних капелюхах… Колись це було їхнє місто… Он там, чорт забирай, у Консьєржері, ревів Дантон, наче бик, якого тягнуть на бойню. Он там праворуч, за графітовими дахами Лувру, де в мареві стоять сади Тюїльрі, — там були гарячі справи, коли вздовж вулиці Ріволі вищала картеч генерала Галіфе.[27] Ах, скільки золота було у Франції! Кожний камінь тут, — коли вміти слухати, — розкаже про велике минуле. І ось, — сам