Читати книгу - "Небезпечне сватання"

Тоді Гутторм підвівся.

— Отже, з божої ласки сталося те, чого я бажав найдужче в цьому світі,— сказав він і підійшов до Сюневе.

— Я завжди був певен цього, — мовив Семун, так само підводячись. — Кому з ким судилося бути в парі, той і буде в парі.

Він також підійшов до Сюневе.

— А ти що скажеш, доню? — спитала мати, й собі підходячи до дочки.

Сюневе й далі сиділа, а вони стояли навколо неї — всі, крім Турб’єрна, який наче прикипів до лави.

— Встань, доню, — пошепки сказала їй мати.

Сюневе підвелася, всміхнулась, тоді відвернулася й заплакала.

— Нехай господь і нині, й довіку буде твоєю обороною, — сказала мати, обняла дочку й заплакала разом із нею.

Чоловіки відійшли від них, кожен у свій бік.

— А тепер іди до нього, — крізь сльози сказала мати, відпустивши дочку й лагідно підштовхнувши її.

Сюневе ступила крок і зупинилась, не маючи сили йти далі. Тоді Турб’єрн схопився, швидко підійшов до неї і взяв її за руку. Не знаючи, що робити далі, він просто тримав ту руку в своїй, аж поки Сюневе обережно відняла її. Так вони стояли поряд і мовчали.

Та ось двері нечутно відчинилися, і в них з’явилася чиясь голова.

— Сюневе вдома? — почувся несміливий голос.

То була Інгрід Гранлієн.

— Вдома, вдома, заходь, — відповів Семун. Побачивши, що Інгрід вагається, він додав: — Заходь, тут усе гаразд.

Усі тепер дивилися на Інгрід. її наче щось бентежило.

— Я прийшла не сама, — врешті сказала вона.

— А хто ще? — спитав Гутторм.

— Мама, — стиха відповіла дівчина.

— То нехай заходить! — пролунали, як один, чотири голоси.

Господиня Сульбакена пішла назустріч гості, а всі решта весело перезирнулися.

— Вас просять до хати, мамо! — почули вони голос Інгрід.

Інгеб’єрг Гранлієн зайшла, запнута в ясну святкову хустку.

— Я відразу здогадалася, що Семун надумав, — сказала вона, — хоч він нічого не сказав. І ми з Інгрід не витримали.

— Все складається так, як ти хотіла, — сказав їй Семун, відступаючи вбік, щоб дружина могла підійти до заручених.

— Хай бог благословить тебе за те, що ти його прихилила до себе, — сказала Інгеб’єрг, обіймаючи Сюневе. — Ти, доню, непохитно стояла на своєму, і твоє бажання здійснилося.

Вона гладила дівчину по щоці й по косах, з очей у неї капали сльози, але вона не зважала на них, а ніжно втирала мокре обличчя Сюневе.

— Він гарний хлопець… Тепер я за нього спокійна, — додала вона і ще раз обняла дівчину.

— Он як, мати, хоч сиділа у себе в кухні, знає більше за нас, — пожартував Семун.

Помалу жінки заспокоїлись і перестали плакати. Господиня Сульбакена почала думати про вечерю й попросила Інгрід допомогти їй, бо, мовляв, із Сюневе сьогодні мало користі. І вони взялися варити кашу з вершками. Чоловіки тим часом балакали про врожай і про те, чи дасть погода весь його зібрати. Турб’єрн сидів сам біля вікна. Сюневе тихо підійшла до нього й поклала руку йому на плече.

— На що ти дивишся? — пошепки спитала вона.

Він обернувся до дівчини, якусь хвилину ніжно дивився на неї, потім знов глянув у вікно.

— Дивлюся на Гранлієн, — сказав він. — Як дивно бачити його звідси.

Брехливішого хлопця за найстаршого пасто-рового сина не було в цілому селі. Щоправда, він дуже любив читати, і селяни радо слухали, як він їм переказував прочитане. А коли їм щось особливо подобалося, він відразу вигадував якусь подібну історію, найчастіше про сильних, відважних людей і про кохання до самої смерті.

Невдовзі пастор звернув увагу на те, що в клуні ціпи гупають з дедалі довшими перервами. Він пішов глянути, в чім річ, і застав там Турвала, який розповідав молотникам свої історії. Потім йому впало в око, що наймити чомусь почали вертатися з поля майже впорожні. Він сам поїхав туди і знов застав там Турвала, який розповідав щось наймитам. «Треба покласти цьому край!» — подумав пастор і віддав хлопця до школи.

Там навчалися самі селянські діти, але пастор вирішив, що буде надто дорого наймати домашнього вчителя для одного хлопця.

Турвал не провчився в школі й тижня, як один із його товаришів убіг до класу блідий, мов смерть, і розповів усім, що дорогою зустрів нечисту силу. Другий, іще більше нажаханий, сказав, що на пристані бачив чоловіка без голови, який щось робив біля човнів. І це ще не найгірше: якось увечері маленький Кнут Пласен та його ще менша сестричка Маріт, що пішли були додому, майже відразу повернулись до школи перелякані, в сльозах, і сказали, що чули, як на пасторському кам’янистому пустищі ревів ведмідь. Атож, Маріт навіть бачила, як із сірих ведмежих очей сипались іскри.

Цього вже вчитель не витримав. Він ляснув лінійкою по столі й спитав, який біс — хай йому простить господь! — опосів цих дітей.

— Ви всі наче з глузду з’їхали! — крикнув він. — Під кожним кущем у вас сидить відьма, під кожним човном дрімає водяник, серед зими ходять ведмеді. Ви що, перестали вірити в бога і його святе вчення, а повірили в чортів, у всяку нечисть та у ведмедів, що взимку вештаються по лісі?

Але поволі його гнів ущух, і він спитав Маріт, чи й справді вона боїться йти додому. Дівчинка, затинаючись від плачу, відповіла, що нізащо не піде.

Тоді вчитель загадав Турвалові, найбільшому серед учнів, які ще не пішли