Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Ні, я не піду з ним, бо це він бачив ведмедя, — сказала крізь сльози дівчинка. — Він сам розповідав нам.

Турвал відразу знітився під промовистим поглядом учителя, а ще тривожніше в нього стало на душі, коли той значуще провів лінійкою по лівій долоні.

— Ти бачив ведмедя? — спокійно спитав учитель.

— Справді, наш старший наймит, коли недавно вибрався полювати куріпок, знайшов на пустищі ведмежий барліг, — сказав Турвал.

— А сам ти бачив ведмедя?

— Там був не один ведмідь, а двоє великих і, може, й двоє малих, бо старі ведмеді звичайно водять із собою найменше ведмежа і однолітка.

— Ну, а ти бачив їх? — ще лагідніше спитав учитель, і далі проводячи лінійкою по долоні.

Турвал трохи помовчав.

— Але того ведмедя, якого торік убив Ларс Стрілець, я таки бачив.

Учитель підійшов ближче і спитав таким лагідним голосом, що хлопець затремтів:

— Я тебе питаю, чи ти бачив тих ведмедів на пустищі?

Турвал нічого не відповів.

— Може, ти згадаєш, що цього разу трохи помилився? — спитав учитель, схопив його за комір і ляснув себе лінійкою по штанях.

Турвал мовчав, решта дітей боялися навіть глянути на нього. І тоді учитель суворо сказав:

— Погано, як син пастора бреше, а ще гірше, як він навчає брехати бідолашних селянських дітей.

З цими словами він відпустив хлопця.

Але другого дня, коли вчителя покликали до пастора і він лишив дітей самих, Маріт перша попросила Турвала розповісти ще щось про ведмедів.

— Ти знов боятимешся, — відповів той.

— Та нічого, я вже якось перетерплю, — мовила Маріт, присуваючись ближче до брата.

— Отож щоб ви знали, того ведмедя скоро вб’ють! — сказав Турвал і кивнув головою. — До села приїхав той, хто зуміє застрілити його! Тільки-но Ларс Стрілець почув про ведмежий барліг на пасторському пустищі, як відразу приїхав, хоч був за сім парафій від нас. І привіз рушницю таку важку, як млинове коло, і таку довгу, як* від мене до Ганса Волена.

— Овва! — вражено вигукнули діти.

— Та де там до Волена! — повів далі Турвал. — Таку, як від мене до вчителевого столу.

— А ти її бачив? — спитав Уле Беен.

— Ще б пак не бачив! Та я її чистив разом із Ларсом, а ти знаєш, що він не кожного

візьме собі на допомогу. Правда, я не зміг підняти рушниці, але це байдуже, я чистив самий лише замок, і не думайте, що це така легка робота.

— Кажуть, що останнім часом та рушниця дає хука, — зауважив Ганс Волен, відкидаю-чись назад і впираючись ногами в лавку.

— Так, відтоді як Ларс в Осмарку стріляв у сонного ведмедя, його рушницю два рази заїдає, а за третім вона дає хука.

— Певне, бо нащо було стріляти в сонного ведмедя, — сказали дівчата.

— Дурень! — додали хлопці.

— Рушницю можна полагодити тільки одним способом, — мовив Уле Беен. — Треба протягти гадюку крізь дуло.

— Так, ми вже всі це знаємо, — спинили його дівчата. Вони хотіли почути щось нове.

— А тепер зима, гадюк немає, тому Ларсові краще не покладатися на свою рушницю, — задумливо сказав Ганс Волен.

— А він не візьме з собою Нільса Беена? — спитав Турвал.

— Взяв би, але Нільс не піде, — відповів хлопець із Беена, який найкраще знав усе про Нільса. — Мати й сестра його не пустять. Його ж батько помер від сутички з ведмедем торік на пасовиську, і тепер у них, крім Нільса, нема нікого.

— А хіба полювання на ведмедя таке небезпечне? — спитав один маленький хлопчик.

— Небезпечне? — перепитав Турвал. — Таж у ведмедя розуму, як у десяти чоловіків, а сили — як у дванадцяти!

— Це ми вже знаємо, — знов спинили їх дівчата. їм кортіло нарешті почути щось нове.

— Але Нільс удався в свого батька і, звичайно, піде.

— Певне, що піде, — мовив Уле Беен. — Сьогодні вранці, коли ще всі спали, я бачив, як Нільс Беен, Ларс Стрілець і ще якийсь чоловік, усі з рушницями, йшли в гори. Цікаво, чи не на пасторське пустище вони подалися?

— Це було рано? — хором запитали діти.

— Дуже рано! Я встав, коли ще мати не запалила вогнища.

— І Ларс ніс ту свою рушницю? — спитав Ганс.

— Не знаю, чи ту, але рушниця в нього була така довга, як від мене до столу.

— Не бреши, такої рушниці не буває,— заперечив Турвал.

— Ти сам казав, що буває! — мовив хлопець.

— Із тією довгою рушницею уже не ходять на полювання.

— Принаймні та, що він ніс, була така. Майже як від мене до столу.

— То, видно, він таки взяв її з собою.

— Аж подумати страшно, — мовила Маріт, — вони вже десь недалеко від ведмедів!

— А може, саме тепер кидаються на них! — сказав Турвал.

Запала глибока, майже врочиста тиша.

— Я, мабуть, піду, — мовив Турвал, беручись за шапку.

— Так, так, іди, може, щось почуєш! — загукали діти, пожвавішавши.

— А що скаже вчитель? — завагався Турвал.

— Що тобі вчитель, ти син пастора, — мовив Уле Беен.

— Нехай він тільки торкне мене! — сказав Турвал серед моторошної тиші й тріпнув головою.

— Ти тоді даси йому відкоша? — з надією запитали діти.

— Може, й дам, — сказав він, знов тріпнувши головою, і вийшов.

Діти вирішили, що треба трохи почитати, поки його немає, але нікому не читалось, хотілося й далі говорити про ведмедя. Кожне уявляло собі, що там робиться в лісі. Ганс заклався з Уле, що Ларсову рушницю заїло і