Читати книгу - "Землянка"

«Шшу-шшу!» — збивалась у валки трава. «Трам-дарам-татам!» — бадьоро наспівував Яшка. Це сполошувало сонних деркачів і перепелок, які з фурчанням, жалібним писком випурхували прямо з-під ніг; верби озивались сорочиною тріскотнею, в очеретах скрикував бугай. Де не візьмись, налітала ціла ескадрилья крикливих ластівок, темними кульками пікірували вони на рудого зухвальця, що ні світ ні зоря порушив пташиний спокій.

За півгодини Яшка накошував добру копичку трави, утоптував її, стягував краями ряднини і, згорбившись, ледве сунув із в’язкою до свого двору. Кобила зустрічала хазяїна радісним іржанням. Вона нетерпляче вимахувала оцупком хвоста, роздувала ніздрі: смачно пахне! «Ну-ну, не казись!» — мовив поблажливо Яшка. Оберемок сіна він кидав у корзину, решту тоненько простеляв на дашку землянки — підсохне, буде худобі на ніч.

Кобила вдоволено пирхала, з хрумкотом жувала траву, таку свіжу й росянисту, що з неї вичавлювався зелений сік. «Ач! — посміхався Яшка. — І за вуха не відтягнеш!.. Поправляйся, стара, бо ми — основна сила в колгоспі. Пойняла?..» І кобила старалася, набивала свою утробу, аж стогнала. Завдяки Яшчиному догляду вона покруглішала, набрала тіла, ребра затяглись густою шерстю, на грудях прощупувались тверді м’язи, і лише куценький хвіст та вискубана грива нагадували про бродяче її життя…

О цю пору ніч — як заячий скік. Тут тобі було темно, тут тобі й світанок. Небо враз піднялось, поширшало; місяць розтопився, мов кружечок смальцю на сковороді; зорі, як дробинки солі, лягли на дно голубої заводі.

Яшка одв’язав Трофейну (так і прозвали її в селі), накинув мотузяну шлейку і погнав кобилу до водопою, щоб звідти одразу — до кузні. Він поспішав, він знав: буде сьогодні гарячий день. Як тільки спалахнуть на гранітній головешці Мартина перші промені, жінки зберуться біля комірчини. Вони підставлятимуть торби, і Денис Яценко одмірятиме кожній циберко ячменю або пшениці. Всі будуть врочисто-схвильовані, як на свят-вечір. Підуть сьогодні сіячі рахманим степом, зачерпуватимуть з торбинок набубнявіле зерно і широким помахом розбризкуватимуть його по ріллі: сійся-родися, жито й пшениця, всяка пашниця, на добро, на щастя, людям на здоров’я… А за жінками — Яшка Деркач. «Но-о, поїхали, старенька!» — смикатиме гніду за повідок, кобила довірливо форкатиме йому на вухо, борона підскакуватиме на сивих гребенях, пригортаючи пухкою землею ярицю…

Таким, сповненим радості, являв собі Яшка цей день, спускаючись звивистою стежкою до Інгулу. Вже наливалося небо на сході вишневим соком, а над водою густішав, клубився туман. Наче марлею, він оповив плакучі верби, що збігли з косогору до самої ріки; сивою пеленою закутав обривисті береги, де валялося безладно розкидане каміння, дрібна галька, вузлуваті кореневища, що нагадували дивні морські потвори. Місце було глухе й дикувате, спуск до Інгулу крутий, і Яшка спішився, потяг кобилу за вуздечку до мілини. Закотив галіфе вище колін і перший, не без вагання ступив у воду. Вода була холодна й чиста, як сльоза.

— Ну, стара, заправляйся до обіду, — сказав Яшка і посвистав. — Фю-фю-фю-фю…

Кобила смачно прицмокнула, але спершу нехотя ткнулась губами в скляну гладінь ріки і пирхнула, стріпуючи гривою, немов обпеклася.

— Ой же лукава! — усміхнувся Деркач і знов посвистав.

І тоді, зануривши голову по самі очі, кобила ривками погнала воду в своє нутро, немов не пила, а качала насосом, навіть видно було, як біжить клубок за клубком по горлу, як наповнюється, роздувається її черево.

— Стоп! — сказав Яшка. — Спочинь, бо захлинешся.

Ця мить врізалась у Яшчину пам’ять назавжди: тільки він легенько потяг за повід, і кобила невдоволено тріпнула вухом, мовляв, не перебивай, як раптом щось сталося. Що саме, він не збагнув у ту хвилю. Рвонулась на скалки тиша. Громом ударило з берега. Струснулась вода, розкололась на брижі. Високо мотнув головою кінь, поточився, став падать, падать на бік. Хрясь! — обдало бризками Яшку. Кінь уже на спині, копитом загрібає мул, б’є головою об воду.

— Убили коня!.. Уби-и-и-ли! — вибухнув криком Яшка.

Туман проковтнув його крик, лиш хитнулась верба над рікою, десь там, у білому клоччі, тріснула гілка.

Ще одна мить — і свідомість його проясніла: куля дзизнула повз нього, він стояв спиною до верби, звідти й гримнуло.

«Може, по мені?! Може, промахнувся?»

Як із окропу виприснув Яшка на берег. Метнувся за кущ, тоді — за корч, тоді — за камінь. «Який же гад, який же це гад полює?»

Безшумно плив туман.

Безшумно неслась течія.

Дрімали верби над тихим плином ріки.

Як нічого не сталось.

І тільки на мілині борсався кінь. Він лежав боком, ноги конвульсійно сіпались, грива то піднімалася, то хлюпалась у воду.

«Захлинеться!»

Не пам’ятаючи себе, Яшка притьма кинувся рятувати коня. Намацав у мулі храп, підважив руками, підпер шию коліном: «Вставай, конячко, вставай, підіймайся…» Слизька мокра голова безсило одвисла. З вишкіреного рота — жовта піна. З-під вуха, з ледь помітної заглибини цівкою стікала кров. Оранжеві кола гойдалися на воді.

— Вставай, вставай! — бурмотів у нестямі Яшка.

— Хлюп! — бовтнулась на дно коняча морда.

З води позирнуло на Яшку холодне око.

І мрецьки погасло.

Все, що сколотилося в його душі — страх, злоба, розпач, відчуття тупого безсилля — все це зібралось в один кулак, загупало в отерплі груди, видавлюючи глухе ридання. Перед хлопчаками він похвалявся тим, що, мовляв, ніколи не плакав, а зараз упав на мокру гальку, дав повну волю сльозам. Аби хто побачив Яшку в оцю хвилину — жахнувся б. Сорочка й галіфе в муляці, чуб злипся, віхтем заслонив очі, на щоках — бурі патьоки. Наче витягли непритомного з трясовини.

І знов загомоніло стривожене село. Вже трохи забулась недавня пригода в степу, коли щось гахнуло з бур’янів, коли жінки падали ниць на ріллю. Врешті-решт подумали: може, то міна сама зірвалась. Кажуть, що німці напхали в землю всякої чортівні, яка й через десять років озоветься. Але те, що трапилося з Яшкою, не звернеш на припаяну міну. Тут відчувалась злодійська рука. Дід Оврам заявив авторитетно: «Банда якась,