Читати книгу - "Пролог"

— Ви робите щось страшне, — повторив Гордій Семенович.

— Страшнішого від того, що є, вже не може бути, — відповів я йому. — Останній крок, останню спробу ніколи не можна назвати страшними, бо їх робиш у колосальному напруженні, коли не відчуваєш уже страху. Аналіз же кроку доводиться робити тільки тоді, коли крок успішно закінчується. Тоді аналіз не дає страху. Страшне минає, на зміну приходить успіх, перемога. Але я хотів би, щоб страх не виникав у спостерігачів, а вони більш полохливі завжди, ніж учасники. Я хотів би сьогодні працювати сам. Передо мною напружена ніч, і я не хочу, щоб біля мене хтось був. Хочу бути один. Ви мені вибачте, Гордію Семеновичу, але я хочу бути сам. Один! Ви вільні на сьогодні. І вибачте мені.

Він вийшов. Цього мені зовсім не треба було робити, але я не міг — швидко пішов до вікна. Добре запам’ятав — він вийшов із лабораторії, поволі пройшов через сад, зупинився біля газону, зірвав червону квіточку гвоздики, вставив її в петельку піджака, зупинився на воротях, побачив мене у вікні і підійняв руку.

— Прощайте! — махнув рукою.

І зник за ворітьми.

Я лишився один.

Так кінчився робочий день. Залишаюсь один в інституті. Тільки Ліда стежить за кожним моїм рухом, виконує всі мої наміри.

Ми дійшли до найголовнішого у нашому винаході. Коли все закінчиться успішно, — це перемога. Марна спроба — кінець. Але вже не страшно!

— Все готово, Лідо?

— Все.

В лабораторії спущено важкі, чорні штори. Ніхто не повинен бачити наших спроб. Ніхто не повинен знати, що робитимемо ми цієї ночі. Ми ховаємось від усіх.

Горять великі люстри. Вони ллють молочне світло. В кутках шафи. Попід стінами столи. Стіл посередині лабораторії блищить, як ковзанка під блискучим променистим сонцем. Шафи нагадують глибокі печери, в яких заховані скарби. На великому столі банка. Гострі промені ламп зосереджуються на банці, і вона, як смарагд, міниться, виграє різними кольорами, — залежно від того, звідки на неї дивитися. Я ходжу по лабораторії, бачу банку під різними кутами, і світло в ній переломлюється — то блисне червоний вогник, то мигне зеленкувате око, то зрадливий жовтий колір запалюється там.

Ідуть хвилини. Найкраще в такі ночі виміряти час пісочним годинником. Кожна секунда — зернятко піску. Впала зернинка — і немає затяжної довгої секунди. Знов падає зернинка — і немає знову секунди, що на терезах напружених нервів — досконалішому годинникові — важить дуже багато. Ще одне зернятко. І ще одне. Немов багато часу минуло, продумано все життя, а впало тільки десять зернинок.

В пізній час починається наше дослідження.

— Я готова, — каже Ліда. — Все приготувала. Давайте починати.

— І ви не боїтесь? — запитую я її.

Стою близько від неї, але підступаю ще ближче, щоб заглянути в глибінь її очей, відчути, які складні почуття народжуються в ній.

Ми тільки вдвох в лабораторії. Я їй впорсну білок, і за якусь годину ми вже дізнаємось, чи він годиться, чи ні. А коли ні? У неї — молодість. Вона комсомолка, недавно мені розповідала, що восени її приймають до партії. Перед нею життя. Вона ж безумно хоче жити! Їй тільки жити, цій талановитій, молодій дівчині. Я гостро відчуваю її молодість: у неї на щоках розлитий рум’янець, на правому виску вистукує жилка, високо здіймаються груди. І мені здається — з берега життя я дивлюсь у безбрежне море, чую його могутній прибій. З хаосу цього моря, яке шумить, бушує, кипить, виринає один могутній крик сирени, сирени з маяка.

— Я не боюсь, — каже ще раз Ліда. — Я тільки хочу, щоб швидше…

— Добре, Лідо, — відповідаю я їй. — Ми зробимо дослід. Але не тут. Я боюсь, що нас хтось може побачити. Ми підемо до мене. Там ми й зробимо наш дослід.

— Швидше, — у неї тремтять руки. — Ходімо!

Обережно беру банку з нашими білками. Тримаю її в руках, як річ, що може розбитися, пошкодитись навіть від найменшого струмка повітря в кімнаті. Несу банку перед собою. Замикаю двері інституту і ключ кладу в кишеню.

— Я хочу побути сам кілька хвилин, — кажу я Ліді. — І вам треба побути на самоті. Зібрати сили. Ми ж робимо важливий крок. Ви йдіть до нашого дому. Я зараз прийду. Я хочу п’ять хвилин подумати. Отут я посиджу. П’ять хвилин, десять, ну… півгодини.

Вона йде від мене. Звуки її кроків лункі. Шелестить її одяг і лист в саду.

Навіщо я це сказав їй? Навіщо я так роблю?

Треба швидше йти. Треба починати дослід. Навіщо мучити і її, і себе? Все ж вирішено!

Але я лишаюся на лаві в саду. Ліда заходить до будинка, запалює світло, — вона, напевне, зараз почала прибирати в кімнатах, бо любить чистоту й порядок. Я чую, що, підбадьорюючи себе, вона співає жартівливої пісні.

Тихо встаю. Обминаю світло, немов мене хто може побачити. Тихо ступаю, наче моїх кроків пильнують мільйони ушей світу. Притискую банку до грудей, простягаю вперед руки, ніби за кожним рогом, за кожним кущем стоїть злочинець і пильнує мене. І так я йду вперед, сад виростає для мене в щось більше — в ціле місто і навіть міста, я роблю крок і виходжу з саду, іду вулицею й вулицями, іду майданом і майданами, іду завулком і завулками. Іду містом і разом роблю путь в усіх містах, у цілому світі. Навколо мене все тремтить, як тремтить білок у банці. Чути, як здригається все навколо, все росте. Надзвичайно швидко випливає місяць, і ось уже високо він, мені кортить крикнути, що він нагадує рогалик, який я любив у дитинстві. Але я мовчу, бо прагну тільки, щоб краще зробити дослідження цієї ночі. У лікарні в мене помирає дочка, я йду і