Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Via Combusta, або Випалений шлях 📚 - Українською

Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Via Combusta, або Випалений шлях" автора Маріанна Маліна. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 61
Перейти на сторінку:

Десь я це вже чув[21]…

— Ну що ж, мабуть, я таки не помилилася, — підморгнула їй Ангеліна і звернулася до мене, як до малого: — Випий чаю, — та присунула до мене чашку, — зникнуть усі твої печалі…

Я відчув легке роздратування і, не підводячи голови, взявся рукою за чашку. У чашці сяяли, відбиваючись, золоті іскорки сонячного світла.

— Я знаю, що тобі важко… Випий, тобі буде легше, — прошепотіла Ангеліна, нахилившись до мене.

Я підняв голову, і наші погляди зустрілися. У неї були теплі очі такого ж кольору, як чай, і з такими ж іскорками світла.

— Дякую, — несподівано для себе всміхнувся я їй у відповідь і відсьорбнув трохи з чашки. Чай був духмяний, із присмаком м’яти, чабрецю та ще чогось мені не знайомого. На серці й справді стало трохи легше.

— Йти тобі нікуди, тож поживеш поки з нами, — сказала згодом Ангеліна тоном, що не визнавав заперечень.


По сніданку Світлана повела мене за собою. Квартира була новою, чи наново відремонтованою. В усякому разі, відчутно пахло свіжими фарбами і вловлювався дух характерного холодку, що буває в оновлених приміщеннях. Навкруги все було таке бездоганне, неначе тільки-но народилося. Я провів рукою по гладенькій поверхні ніжно-блакитного кольору. Ця холодно-велична ідеальна стінка коридору викликала в мене бажання взяти гвіздок і трохи її пошкрябати… Щоб вона була не такою ідеальною.

— Тут кімната для гостей, — по-хазяйському недбало тицьнула рукою праворуч Світлана, — а поряд ванна кімната. І ще одна кімната для гостей. Упізнаєш? Ти в ній ночував…

— Угу, — кивнув я, хоча вже забув, де спав.

Тим часом моя супутниця провадила:

— Тут вітальня. А нагорі бібліотека, кабінет і дві спальні та ще один санвузол…

Я мотав головою, слідкуючи за Свєтчиними рухами. В квартирі було до біса кімнат, і розташовані вони були на двох рівнях. Я такого буржуїнського житла в своєму житті ще не бачив.

— Гарна у вас квартира… — мимоволі вихопилося в мене.

— Гарна, тільки не у нас, — криво всміхнулася Свєтка, — тут живе мій дядько Іван, а ми гостюємо. До речі, він завтра приїжджає,— чомусь стишивши голос, додала вона.

— А хто твій дядько? — запитав я.

— Професор, — презирливо скривилась у відповідь Свєтка. Було незрозуміло, чи те її презирство стосувалося виключно дядька, чи просто — всіх професорів як прошарку суспільства.

3

…За мною гналися двоє. Двоє чудернацьки зодягнутих молодиків — обоє вони були в довгих, до колін, шортах і картатих сорочках-«гавайках». Я тікав од них заплутаними вуличками незнайомого міста. Бруківкою вгору, потім униз, попід аркою — і нарешті опинився в бетонному колодязі подвір’я. Один із під’їздів був відчинений, і я гайнув туди. На сходовому майданчику першого поверху мене теж чекали відчинені двері. Через них я забіг у приміщення й опинився в коридорі. Він був довгий і нагадував нутрощі космічного корабля з фантастичних фільмів минулого століття. Я, роздивляючись весь цей дикуватий (вірніше, надцивілізований) вигляд коридору, навіть уповільнив біг. Пластикові напівкруглі стіни сталевого кольору імітували металеві поверхні, а підлога під ногами, що була теж із пластику, гасила звуки від моїх відчайдушних гупань.

Я не зупинявся і скоро пробіг дивну ділянку, що зашурхотіла у мене під ногами, бо була вкрита здоровезним шматком церати блідо-зеленуватого кольору в міщанських рожевих трояндочках. Щось у цьому було дивне. Щось доволі ірраціональне. І навіть страшніше, ніж мої переслідувачі. Я завернув за ріг — і перед моїми очима відкрилася величезна кімната. Вона була схожа на гігантську операційну, бо була геть білою і від неї тхнуло запахом лікарні. Я захекано завмер. Силкуючись приборкати своє дихання, роззирнувся. У кімнаті були здоровезні голі вікна, з яких лилося яскраве сонячне світло. Це робило кімнату ще білішою — аж в очах різало. Одне з вікон було відчинене. За ним виднівся задній двір будинку, що поріс буйною зеленою травою. Що ж, у мене з’явився шанс здихатися переслідувачів…

Невідомо чому, я не квапився. Може, тому, що вже не чув тупотіння переслідувачів, а може, тому, що побачив дивні гігантські білі ванни обабіч стін. Мені стало цікаво, що в них. Підійшовши до одної — зазирнув. Краще б я цього не робив!

У ванні в якійсь рідині плавало, огидно звиваючись, біляве та чорне довге жіноче волосся… Цілі шапки волосся… Там було ще щось… не менш огидне… Якісь шматки… Я придивився і ясно побачив відрубаний блідий вказівний палець із моторошним червоним нігтиком і білу, в блакитно-червоних прожилках кульку ока, що повільно випливла і розвернулася до мене сірою мертвою райдужкою.

В мене перехопило подих, і я зрозумів, що божеволію. Нудота підступила до горла, і стіни кімнати зненацька попливли…


…Я скинувся в ліжку. Розплющив очі, та досі відчував у навколишньому просторі присутність липкого сну. Він огортав мене щільним ірраціональним жахом, немов туманом. Я сів на ліжку, перемагаючи тремтіння. Потім щосили трусонув головою, щоб відігнати ману, та мене від цього ледь не знудило. Щоб побороти нудоту, я спробував сфокусувати погляд на реальних предметах. Речі проступали в темряві неясними контурами, і єдиним, за що я міг зачепитися поглядом, був прямокутник вікна, крізь який знадвору пробивалося тьмяне світло вуличних ліхтарів.

Потім почулися кроки коридором. Я обернув голову до дверей. Вони відчинилися, і разом із рятівним світлом реального світу до кімнати зайшла Ангеліна. Вона мовчки сіла на ліжко поряд зі мною і пригорнула мою голову до себе. Звичним природним рухом, так, немовби щодня це робила. Я несподівано для себе притулився до неї і прошепотів:

— Там були шматки… шматки тіла…

— Знаю, знаю… заспокойся, — тихо проказала вона, щільніше пригортаючи мене до себе. Я відчув

1 ... 33 34 35 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Via Combusta, або Випалений шлях», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Via Combusta, або Випалений шлях"