Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

— Вчора я розмовляла з Інгою, вона казала, щоб ти до неї зайшов.

— Вона втратила пальці?

— Не зрозуміла?

— Вона має пальці? Має. Значить мій номер набрати не важко.

— Мабуть, не наважується. Пауза.

Кусаю шматок батону, ліниво колупаюся виделкою в тарілці. Не хочу їсти. Рома мовчки їсть і зиркає великими розкритими очима. Посміхаюся. Вона запитливо і водночас ніби ображено дивиться, відкладає тарілку й підводиться.

— Зажди, — зупиняю її, узявши за руку.

— Ти жорстокий! Мені боляче. Чуєш? Мені боляче! — висмикує руку і плаче. — Господи, чому я прийшла?

Утомлено стежу за її схвильованим обличчям і кажу, ти добре знаєш, маленька, чого сюди прийшла, інакше б не приходила, не треба ламати комедію, що ти нещасна… ти отримала те, чого хотіла? Вона буквально спопеляє мене своїми гнівними очима, ніби хоче переконатися, що перед нею потвора, якої світ не бачив. Дивлюся в її хитрющі і читаю недобрі думки, що поблискують гарячими вогниками. Рома демонстративно не йде, зайнявши трохи кумедну і водночас войовничу позу, поїдає своїми очиськами мою безтурботність і невинну посмішку, наче хоче показати усю зневагу, на яку тільки здатна.

Пауза.

Рома стискає губи і вибігає.

Все йде чудово. Тепер кілька днів почуватиметься погано, не знаходитиме собі місця і до неї в будь-який час можна буде під'їхати і взяти на абордаж голими руками. У принципі, за це вона має бути вдячна, бо доля дарує їй унікальну можливість, щоб її юні почуття вибухнули вповні. Зрештою, якщо моє спостереження не є помилковим, Рома підсвідомо схильна до такої психологічної та емоційної «війни». Це, мабуть, той тип мантелеп, які, того не усвідомлюючи, полюбляють страждати, а після цього від радості плакати й гаряче осипати поцілунками свого коханого.

По обіді, насилу вдягнувшись, що коштувало неймовірних зусиль (боляче штрикає в області правої нирки і згинає навпіл), складаю книжки батька Інги — томи Геродота, Броделя, ще кількох мудаків та пару підручників, які позичив для підготовки до вступного іспиту і в яких багато чого не вкурив.

Не поспішаючи, іду до неї.

Ще ніколи так не проклинав дорогу, як цього разу: біля кожної лавочки, що трапляється на шляху, сідаю перепочити, бо удари по нирці, завдані вчора, тільки зранку заявили про себе по-справжньому. Тим підарам ноги мало повідривати! Біля невеликого продовольчого магазину, ловлю русявого шмаркача із симпатично підбитим оком, даю йому дві гривні, аби купив мені мінеральної води, але це зіпсуте маленьке гівно, вхопивши гроші, тікає стрімголов. Ще не бачив такої відвертої неповаги до старших і такого жахливого виховання. Дивуюся дитячому нахабству — в його віці такого ніколи б не зробив. А вдома, мабуть, чьмо, слухняне, ввічливе, хоч бери до рани прикладай, а матуся, певно, пишається своїм синочком і ніяк не може натішитися, ой, який ти маленький, хороший, сю-сю.

Через цей випадок ще більше втухаю. Торбу з книжками кладу біля себе на лавці і прислухаюся до невиразного болю у правому боці; книжки, як на зло, важкі, хоча раніше цього б ніколи не помітив. Дивлюся на чисте небо: на мене находить приємна невідома тяга, нікуди не хочеться йти. Забуваю про малого гівнюка, заплющую очі і слухаю себе. Область нирки відчуваю, наче чужорідний предмет.

Згадую Інгу і в уяві малюю картину нашого побачення, мені цікавить, як вона себе поведе при зустрічі. Чи відбулися у ній зміни після останньої стрілки? Непрохано і без попередження звалюватися — трохи дико і невиховано, але від цього мене якраз і пре. А може моя поява буде їй по-барабану і вона лише ліниво підтримуватиме нашу розмову, міркуючи про себе, коли цей плуг звалить? Неохота вставати, бо знову почнеться біль. Інга не проста киця.

Пригадую, як одного вечора ми висіли з нею в кав'ярні просто неба, що біля казино «Фламінго»; і раптом, виходячи з темного мерса, з Інгою привітався старий Ричард, від чого її обличчя злегка за-шарілося. Це я помітив навіть у темряві. Вона цму-лила через трубочку коктейль і рука її тремтіла. Мені здалося, що в погляді старого з'явилася легка радість.

Значить, у неї все ж таки є «делікатне» минуле, про яке важко здогадуватися. Раніше в моїх мозгах існувала інша Інга — така собі чемна вівця, яка багато часу приділяє навчанню та всій іншій мурі. Яка ж вона тепер?

Шєт! На мене — в буквальному розумінні — наче звалюється прозріння: все, що я раніше про неї знав, — це повна… Який я був сліпий!

Пригадую своє колишнє враження від її доглянутого тіла, у яке так і не встиг зануритися: тільки-но з'явилася перша спека, Інга запропонувала піти загоряти, де заодно би повторили питання білетів для вступних іспитів. Одразу погодився, бо це приємна нагода знову бути поруч із нею — бути довгий час. Ми прийшли на осиротілий пляж, де крім нас ще сидів самотній дідок, який витягував із озера сітку. Зупинилися від нього на віддалі ста метрів, я зачерпнув у пригорщі воду і вона здалася просто льодяною; коли озирнувся, побачив Інгу вже роздягнутою і в мене мало не впала щелепа: на ній був супер-сексуальний купальник, який складався тільки з тоненьких мотузочок і маленьких клаптиків тканини; оглядав її повільно: це чудо природи лежало, закинувши руки за голову, під пахвами поголено, до чого додумуються, на жаль, не всі її ровесниці, погляд мій, як сонячний зайчик, повз нижче і нижче — до пояса, де все було доглянуто, поголено, словом, «організовано»… Я думав, що в мене почнеться виверження, так мене завела, сучка.

Тепер просто впевнений, що в неї значний сексуальний досвід. їй тільки вісімнадцять! А вона не така вже й проста сучка! З цього невеличкого епізоду пам'ятаю лише кілька деталей, які настільки реально стоять перед поглядом, що мимоволі лякаюся, чи не вказують вони на такі риси Інги, які раніше не помічав? Ледь помітна посмішка перед непорушними очима старого Ричарда, специфічне, як давно набута звичка, потягування цигарки, яка наче ніколи не покидала її пальці, крикливий, відвертий купальник, доглянуте тіло: все це не хоче асоціюватися з тією переляканою, заклопотаною дівчиною, яка гробить свою юність за розумними книжками та за дверима своєї кімнати.

Переживаючи нестерпні тортури (нирка, наче сказилася), заходжу в під'їзд.

— Ти? — відчиняє двері Інга й одразу дивується, ніби моя