Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

Уста Інги легко розтулюються, з ротика визирає язичок, дивиться на мене, облизує верхню губу і знову ховається, а її симпатичні, хитрі оченята наливаються ніжністю і переживанням.

А може тільки здалося, що вона рада? Здуру всіляке буває. Інга підходить до мене впритул, оглядає брову — наче під лейкопластирем можна щось побачити, приємно й красиво морщить лоба.

Запитує:

— Тобі боляче?

Боляче? Шєт! Хіба вона знає, як мене кумарить цей біль? Це не просто западло, яке давить неприємними відчуттями, а справжнісіньке пекло, особливо, коли змушуєш своє тіло пересуватися. Хіба ця вівця про це знає?

На мить роздивляюся її обличчя, яке неважко зараз поцілувати (тільки півкроку між нами…) схопити в обійми це божественне тіло, задерти халатик, зануритися губами в пишні груденята, які, признатися, хвилюють все дужче і дужче, дати їй погратися з моїм вірним другом і… забути, забути все, що між нами було й буде. Хіба це має значення? Бачу маленькі западинки на її губах, всі лінії ледь помітних зморшок на них — від цього ще більше хочу їх цілувати, пікантно кусати.

Інга певно відчуває, що я загудів, як трансформатор, — відходить на безпечну відстань. Із полегшенням про себе кажу, що добре зробила, бо в мене, сучка, від твого станка починає напружуватися свердло. Але! Цим симпатичним мордочкам не слід показувати, що вони тобі подобаються, бо я добре знаю цих сцикух, — вони тільки того й чекають, щоб за ними бігали, плели їм на вушка всіляку белі-берду, пригощали морозивом, соками чи шампанським, а головне щоб за ними сохнули. От, стєрви.

Вона бормоче собі під ніс (наче не для слуху):

— Ніколи б не подумала, що ти ще коли-небудь до мене прийдеш.

— Шляхи Господні не відмічені картами, на них не буває ДАІ, — жартома цитую рядки з однієї пісні.

Пауза.

— Признатися, я думала, що ми… словом… думала… всі файли закриті… — Інга ставить диск «Rondo Veneziano» в аудіо-центр, який коштує, мабуть, баксів триста, і каже, що останнім часом її приваблює тільки така музика, а то по телевізору ці примітивні, колгоспні попзірочки з дерев'яними голосами, кривими носами й жовтими зубами вже набридли, хто хоче випихається на сцену і не думає про те, що спершу варто було скинути кілограм так десять-п'ятнадцять, а вже потім розвивати свої вокальні потуги.

Показую торбу з книжками, вона мовчки киває головою, що, мовляв, поклади у кутку на підлогу.

Згинаюся. В боку сильно хапає, аж переймає дух. Намагаюся розігнутися, але біль продовгуватими тонкими щупальцями, ніби здавлює область нирки, — швидко падаю в м'яке шкіряне крісло.

Інга заклопотано запитує:

— Це було вчора?

Так, чорт забирай, це було вчора, але починає діставати сьогодні. Ще кілька таких випадків — і з нирками можна буде розпрощатися, адже ж вони не пухова подушка, котру можна щовечора збивати кулаками!

Інга сідає на диван, розпитує, чим займався увесь цей час. Розмова починає мене кумарить: галімі за-питаннячка — «як живеш», «що робиш», «що читаєш», «що їсиш», «де какаєш», «чи маєш запори» — дивовижно уникають найголовнішого — відвертості та прямолінійності, яка потрібна для того, аби остаточно з'ясувати весь отой мутняк, який між нами виник і ніяк не може закінчитися.

Пауза.

— Інго… — звертаюся до неї, вона здригається і несміливо підводить очі. — Інго, я хочу з тобою поговорити…. — Відчуваю, що густо червонію, бо це треба було сказати трохи по-іншому, адже «хочу з тобою поговорити» — це не те, так чірікають хлопчики у шортиках. Шєт! Невже я проколовся?

— Про нас? — перепитує з таким виразом своєї хитрої мордочки, наче не розуміє про що йдеться.

От дура! Хіба не ясно? Ледве себе стримую, аби не сказати грубе слівце, втім розумію, що сопляве створіннячко не звикло до цього, тому треба з ним бути делікатним, вихованим, руки тримати при собі,

і, гамуючи в собі цунамі гніву, люб'язно посміхатися, щоб очі світилися ніжністю та доброзичливістю.

Навіщо я тут?

Пауза.

— Не знаю, що сказати, — розгублено (схоже, що не косить) відповідає. — Просто… просто… Олег, я не можу цього пояснити.

— ?

— Розумієш… просто… навіть не знаю… — замовкає і бгає свої руки. — Я… я… як тобі сказати? Я…

— Кажи…

— Словом, мої батьки… — Інга намагається змінити тєму (от сучка!), недоречно згадавши про вступні іспити (вона також цього року вступає — на менеджмент), але я наполягаю говорити про все, щоб не було ніякого туману, ніяких мутняків.

Раптом чую таку лажу, якої мені краще було б не чути!

Господи, яка несправедливість!

Інга говорить про те, що ми не можемо бути разом, бо в мене російське прізвище (Зуєв — чим їм не подобається?) і що я православний (це, мабуть, батьки її обробили), а ще легковажно ставлюся до церкви, не відвідую служби… з її милих губок витікає ще якесь лайно, від якого я мало не випадаю в осад.

Пауза.

— Це для мене не має значення, але ж батьки… — серйозно кліпає підмальованими оченятами, які мені видаються звичайними щілинами в її організмі, з яких на мене дивиться приховане западло. — Розумієш?

Да. Все розумію. Треба негайно звідси йти, але мене муляє фішка дізнатися — до яких ще мараз-мів можуть докотитися люди. Інга, вівця тупорила, знову віртуозно з'їжджає з розмови, тому мушу її обережно, аби не помітила, й акуратно підштовхувати, кажучи «продовжуй», «це надзвичайно цікаво», «справді?».

Вона не наважується говорити.

Раптом утрачаю будь-який інтерес до неї. Навіть її симпатичне табло в мене викликає відразу. Два оченятка — кліп-кліп. Дивлюсь на симпатичний ротик, губи якого за час говоріння швидко рухаються, непосидющі, наче неслухняні дітлахи, котрі роблять збитки. Тепер всі думки мої про це чьмо здаються ніби нереальними, повільними, наче їх породив напівсонний розум. Оченята кліп-кліп. А з ротика таке лайно витікає… — я, тіпа, виріс у сім'ї без батька, а такі діти стають дуже жорстокими й черствими і що з «такими» (після цього слова зробила невеличку паузу) небезпечно заводити сім'ю, адже в них порушена психіка і є глибокі нервозні травми, тому, Олег, ти маєш мене зрозуміти вірно, особисто проти тебе нічого не маю, ти розумний, начитаний, можливо й поступиш до університета, ти хороша людина, яка свого