Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

Яка ж ти…

Пауза.

Зі мною ще ніколи… так не говорили. Взагалі, зі мною такої лажі ще не було. У її думках я побачив себе, приреченого, маленького. Від цього відчув себе прокаженим, а до горла підкрався важкий клубок.

Дорога Інго, — подумки кажу — є речі, за які треба платити.

Хапаю її за талію, звалюю на килим (пронизливо коле в боку — клята нирка!). Інга дико й знавісніло пручається, заламаю їй руки за голову.

— Пусти! — сичить через стиснуті зуби. Правою рукою повзу по її тілу.

Шєт! вона без трусиків! Це збуджує ще більше.

Інга терпляче дивиться мені в очі, непорушно стежу за нею і розстібаю ширінку. Згадую, що так і не прийняв душ після Роми, але це мене не хвилює і збуджує ще дужче. Хочу брутально трахнути цю пихату, нікчемну сучку. Під моїми пальцями її клітор поступово оживає, а сухі ніжні губки між ногами розкривають свою вологу таємницю. Інга стискається наче пружина, входжу силою і на позеленілому обличчі читаю всю ненависть, злобу й зневагу. Цілую її в уста. Інга лежить нерухомо, але, сучка, ноги поволі розводить.

Шєт! Вона повністю байдужа! Я ще ніколи так натхненно не дер дочку професора. Цікаво, як би повівся її татусь, коли б дізнався? Це, все ж таки, не історію викладати… Інга не пручається, не чинить опір, але й не відповідає взаємністю.

— Сподіваюся, ти не будеш тріпатися? — каже згодом, поправляючи перед великим дзеркатом зачіску.

— Я ж не такий, люба, — цілую її в плече. — Сподобалось?

Б'є мене по щоці і просить негайно забиратися.

— Щоб я тебе більше не бачила! Пауза.

Запитую, а може, нам, зайчик, нада все ж таки деколи перетинатися, можу поставити пляшку пива чи морозиво, любиш «пломбір» чи «каштан»? — зустрічатися необов'язково часто, просто бум-бум — і розбіглися, то як, а? Просто бум-бум — і розбіглися…

На мій цинізм не реагує, в її поведінці з'являється самовпевненість, вона щільніше закутується в халат, наче відчуває холод, наїжачується. Намагаюся взяти її за руку, але гнівно виривається, підходить до вхідних дверей, відчиняє і наказує мені звалювати.

Хочу поцілувати в щоку на прощання, наближаюся губами, але вона різко відвертається і презирливо кидає:

— Знаєш, а мені не сподобалося.

«Вони в місті» — спросоння чую нервовий голос, щойно знявши слухавку, і лише згодом розумію, що це говорить Тюля. Не можу в'їхати, про що йдеться і перепитую. Тюля лається і кричить, що вірмени приїхали двома мікроавтобусами із затемненими вікнами, їх там, мабуть, ціла паланка, повністю укомплектовані, з одного мікроавтобуса вийшло два двохметрових голіафа у костюмах, і один тільки Бог знає, що вони тримають за пазухами; вони вже зв'язатися зі своїми інформаторами, родичами, і треба чекати найгіршого, а краще — ноги на плечі, поки все не владнається, шариш, яка тєма починається?

Да.

Тюля дає годину на збори — необхідно звалювати з міста, поїдемо до Казимировича, у нього засядем, поки все не вщухне.

Шєт!

У боці нестерпно болить, коли намагаюся ходити. Це мене трохи кумарить, бо скоро треба їхати на вступні іспити.

Набираю номер Бідона, але в нього зайнято, через кілька хвилин набираю ще раз. Новина на Бідона діє, наче мобілізація на мешканців спокійного містечка. Він ще раз каже, що вірмени — це вроджені садисти і взагалі — на них варто кинути кілька атомних бомб, щоб їхнього сліду більше не було!

Ми прощаємося спіхом, наче Бідон запізнюється на потяг.

Зібравши все необхідне у валізу — нижню білизну, зубну пасту, щітку, дві пари чистих шкарпеток, документи, витягнувши з нички під паркетиною біля батареї у вітальні п'ятдесят баксів, з'їдаю недосмажену яєчню з помідором, випиваю гарячий чай, обпікши губи і язика. Взуваюся.

І раптом — у двері дзвонять. Від страху мало не всцикаюся. Це вони: неголені, злі, з дикими очима і жахливими помислами, гарячі кавказькі реб'ята, зараз, мабуть, почнеться: розпечена праска на живіт, електропаяльник в анальний отвір чи циганська голка у спинний мозок. За кілька секунд мене кидає в рясний піт. Але на превелике здивування за дверима тихо — не гепають ногами й кулаками, не шумлять.

Відчиняю і бачу переляканого Васю Булавку, в якого підозріло змарніле обличчя. Він забігає, наче побитий пес, шастає по квартирі, просить пити, пропоную йому чай, але він жаліється на спеку і від гарячого відмовляється, підбігає на кухні до крану і починає пити. Його ненаситні губи жадібно хапають струмінь води. Вася продовжує пити, а мені здається, що це триває надто довго.

Як можна вживати цю гидоту?

— Нам всім ласти!

— Що таке? — запитую його, наче не розумію, що трапилося.

— Ти не в курсах? — розгублено зиркає, втираючи мокрого від поту лоба, підбігає до вікна, дивиться на вулицю так, наче на нього наставлено кілька десятків автоматів та гранатометів.

На його лобі знову виступає піт і волосся на скронях мокріє. Неспокійно ходить по кімнаті, на мить зупиняється, прислухаючись до шумів у будинку і знову швидко триндить, що нам всім гайки, що ніхто б не подумав — все так швидко закінчиться, але нашої вини ж нема, а, Професор, правда нема? — за старою звичкою сіпає головою.

Пауза.

— Правда нема? — знову перепитує.

Мовчки оглядає його обличчя: на лобі виступили краплини поту, певно біг, як ненормальний, очі полохливо шастають по кутках, не можуть заспокоїтися, руки ніби шарпають одна одну.

— Вони знайшли Мишку. На неї навів Вова Карбюратор. От чьмо! Хто б подумав. Вова, Вова… — ніби звертається до нього.

— Чому? Він же з Арою тусувався. Да? — перепитую, бо не можу в'їхати в те, що тільки-но почув.

— Але ж він з нами завжди такий добрий і хороший! Бля, що робити? — запитує він, наче я комп'ютерна програма, яка може знайти рятівний вихід. Вася закурює, його пальці помітно тремтять, від диму, який густим клубами повільно тягнеться в гору, він примружує праве око й відкидає голову. Також беру цигарку. Кілька хвилин він мовчки курить, час від часу тільки збиває з цигарки