Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Не говори дурного.

— Та я лишень питаю, — закопилила губи молодша служка. — Ви ладна й висока, то чого б і не мати кого? Якби на мене дивився той Осван так, яко на вас, я би вже свого не пропустила.

— І що ти зробила б? — спитала дівчина знічев’я, застібаючи плащ під горлом. — Якби Осван…

— Я б трохи позадиралася з ним, аби не вирішив, що я задуже охоча до тих його поглядів, — повільно відказала Жюссі й мрійливо підперла голову обома руками. — Потім би послала його до маестри, аби та дала дозвіл, і далі ми б побралися. То добре так — ми обоє тутка при панії маємо роботу, а тоді, може, вона би вділила нам яку комірчину…

— А скільки тобі літ?

— Десять і шість сповнилося по весні.

Канре здивував чіткий задум Жюссі, бо сама вона донедавна не те що про шлюб не думала — взагалі не усвідомлювала, як воно: дивитися на когось і почувати щось відмінне від пустки чи болю.

— А чого ще бажати? — мовила молодша служка. — Ви собі як знаєте, я радити не буду… Але де ви ще найдете собі кого так вигідно й зручно, як під боком у панії! То я так і хочу. Я одразу Освана запримітила, як тільки прийшла сюди. Іду така: а куди мені до управительки? А він привітно всміхнувся й розповів усе, навіть попередив, що пані Манно, може, з виду й зла, як дідькова тітка, але направду добра душа… — Жюссі раптом завмерла з відкритим ротом. — Оце забалакалась!

— Я не розповім нікому, — відказала Канре, хоча її відвідала думка підштовхнути Освана в бік молодшої служки.

Вона випурхнула з дому нечутно. Перебігла задній двір, піднімаючи сукню якомога вище: болото після дощу було таким же супутником осені, як і пилюка — супутником літа. Помітила біля воріт екіпаж. Мабуть, до маестри завітав нежданий гість. Пані Альвіанні таких не любила, та коли не розворушила помічницю, то нічого важливого. Канре втішилася: зайнятій господині точно не забагнеться вигадати щось для неї. І до маєтку Мерселлі зовсім близько.

— Овва, ви, панночко, чи не на танці до нас? — захмелілий Сюет впустив Канре до їдальні.

Поруч кухня парувала й гуділа так, ніби там було своє свято. Дівчина протиснулася між слугою та одвірком і присіла на довгу лаву, прислухаючись до брязкоту каструль, казанів і тарілок у суміжній залі.

— Маестр, хай йому сто літ жити, пожертвував нам вина нині, — додав Сюет із незвичною радістю в голосі. — Будеш?

— Ні, дякую. Поклич мого маестра. Я принесла йому дещо, — збрехала вона, бо то була лише дрібна вигадка, щоб побачитись із Жарраком: він обіцяв їй нічну прогулянку, і Канре не думала, що в тому є щось зле.

— Ти здуру забула, куди прийшла? Не розумію, як вас там в Альвіанні вимуштрували, але таке дурне несеш, мовби воду в решеті. Де це бачено, щоби маестр униз до служки йшов, ще й посеред свята?

— Так мені наказано, — стримано відповіла Канре. — Йому потрібно прийняти лік. Лік я принесла. Пан Прест не хоче, аби інші побачили.

Сюет здавив двома пальцями перенісся і різко стріпнув головою.

— Та певна річ, не хоче… — Він важко підвівся з лавки і кинув на дівчину застережний погляд. — Тут сиди й щоб нікуди! Мені проблем не треба, якщо якась Альвіанні нишпоритиме по дому.

Канре відповіла йому крижаним позирком, котрого навчилася в Жаррака, і відвернулась до запотілого вікна.

Коли слуга Мерселлі повернувся, його кроки барабанили по підлозі швидше, ніж до того. Він підійшов до лави, шарпнув Канре попід руку і штурхнув до виходу.

— Геть іди, щоб я твоєю милою голівкою не ввалив зараз об ці двері, — вичавив він крізь зуби.

Канре схопилась за руку — Сюет здавив її міцно, синець буде, певна річ. Озирнулася на слугу Мерселлі — той зиркав на неї гнівливо, лице палало.

— Що ти робиш оце?

Дівчина випросталась і стиснула кулаки. Вирішила не тулитися до дверей, щоб не здатися чужому слузі наполоханою, хоча її направду лякав його напір.

— Я через тебе такого сорому натерпівся, потороче… — Сюетові вуха, котрі визирали з-під короткого волосся, й ті стали нагадувати барвою ягоди малини.

— Ти перепив, вспокійся, — відказала Канре, схрещуючи руки на грудях. — Де мій маестр?

— Ах, твій маестр! — Слуга здригнувся. — Щобись знала — пан Прест подивився на мене як на синькою хворого, коли я йому вивалив про твій прихід! Ще й перед моїм паном, з котрим вони вели розмову. Мовляв, ніхто нічого не мав йому приносити. І наказав, аби та дурна служка забиралася звідси, і то вже. От!

Канре глибоко вдихнула. Жаррак такого б не сказав і про домовленість не забув би. Отже, щось змінилось, і йому довелося відправити її додому. Сюет, здається, охолов трохи, й кров почала відходити від його лиця, проступаючи яскраво лише на щоках.

— Чого стовбичиш? Двері онде, — буркнув він і, смачно клацнувши язиком, додав: — Інші голову нижче опускають, аби їх не помітили, а ти гонориста яка — сюди аж побігла. Шльо-ондра…

Канре здушив клубок у горлі. Вона на мить розімкнула пальці, а тоді стиснула кулак і вдарила Сюета просто в лице. Він від несподіванки хитнувся, перечепився через свій же чобіт і гримнув на лаву за спиною.

— Проси пробачення. — Дівчина розуміла, що зараз гарний момент піти. Але клекіт усередині не відпускав.

— Ти мені не маестра, — прохрипів слуга Мерселлі, стираючи кров з розсіченої губи.

— То й що? Як не маестра