Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Наступної суботи мене запрошено на прийом до Мерселлі. Покладаю на цей вечір великі надії і сподіваюся, що мені відрекомендують панянок відповідного віку та статусу.

Щиро бажаю вам успішного завершення перемовин і швидкого повернення додому. Мої вітання Бергатові та Корентіну.

Ваш син Жаррак Етель Прест

Розділ 8. Танець над бурею

Перш ніж маестра помітила браслет на зап’ясті Канре, минуло кілька спокійних тижнів.

— Відколи це ти цікавишся брязкальцями? — спитала панія неуважно, бо власний вигляд поглинав її увагу більше, а кілька нових сивих волосин як навмисне яскраво біліли проти сонця.

Канре клацнула застібкою кольє на шиї господині.

— Це з ринку. Дрібничка.

— Виглядає дорого. — Звичне до прикрас око маестри Альвіанні завважило блиск зістареного срібла, хоча камінці справді скидалися на щось дешеве.

— Пані, в мене немає грошей на дорогі прикраси, — щиро відповіла Канре.

Зарплати їй вистачало на те, щоб відкладати трохи, проте явно не на те, аби купувати брязкальця будь-де, крім ринку. Там у суботу вранці збиралися бабусі, такі старі й прозорі, ніби сутінкові тіні вздовж алей. Вони розкладали просто на шматинах на землі свій дріб’язок. Часом, давно ще, Кара купувала в них прикраси, потерті і старі теж, а потім відчищала їх удома до блиску, а Юппер набирала стрічок…

— Канре, чи я красива? — раптом спитала маестра Альвіанні. Вона скоса дивилась у високе дзеркало, котре не вміщало всю пишноту подолу сукні.

— Звичайно, маестро, — дівчина поспіхом поправила рукав, аби погляд господині не чіплявся за її обновку, і опустила очі додолу. — Ви — втілення благословення.

— Це що — теж втілення благословення? — сварливо кинула маестра, висмикнула сиву волосину та стріпнула її з пальців. — Я старію, Канре. Це триватиме до кінця моїх днів. Нехай корсет тримає талію — що ж, це легше, ніж тримати обличчя в товаристві, сповненому жал. Рукавички приховують судини, а трояндова вода пом’якшує шкіру. І слава вищим, хтось придумав пудри та рум’яна!.. Але попри все я старію. Врешті в цьому тілі не залишиться нічого красивого.

Канре змовчала, хоч думала, що пані Альвіанні виглядає блискуче, як одна зі статуй у парку біля Лекторійного дому, котрі не соромилися власної наготи при світлі дня.

— А мій племінник, він вродливий?

— Звичайно, пані.

— А що найчарівніше в мені? — Маестра Альвіанні озирнулася через плече.

Питання тривожило. Десь тут мав ховатися підступ.

— Ви сама досконалість, — мовила Канре.

Панія хмикнула й махнула рукою, проганяючи помічницю. А по тому ще хвилину роздивлялась себе у дзеркалі, вишукуючи свідчення нищівної поразки перед впливом часу.

Наближався прийом у Мерселлі, і Жаррак здійснив безнадійну спробу запросити Канре туди, підмовляв її вирядитись у єдину ошатну сукню й подарувати йому бодай танець. Та вона, начисто позбавлена його вміння тримати голову в хмарах, вмить зруйнувала Жарракову ідею й повідомила, що її завиграшки викриють і впізнають часті маестрині гості.

— Не впізнають, — заперечив чаротворець. — Їм, захмелілим та розвеселеним, і на думку не спаде зіставити мою супутницю зі слугою.

— Жарраку, здається, ти недооцінюєш спостережливість людей. Та в мене на чолі написано, що я слуга.

— На твоєму чолі буде маска. А з потилицею все гаразд. Ти ж не хворіла.

Канре заперечно похитала. Сліду синьої міттги, який носили всі, хто пережив хворобу, на ній не було — пощастило. Та знаку оливної гілки не було теж.

— Якщо турбуєшся через тітоньку, то вона й не збирається на гостину.

— Наче ти не знаєш мінливості її настрою.

Жаррак замовк. Канре танула під його поглядом, мовби дешева свічка. Вона нарешті усвідомила небезпеку дивитися комусь в очі: якщо раніше це означало приниження, то тепер дівчина, навпаки, падала в тепло та млість. Та Канре таки видихнула «ні».

— Плекатиму надію, що ти колись іще потанцюєш зі мною, хай і не на тому прийомі, — зсумовано відказав чаротворець.

— Прекрасно. Тоді остерігайся залізних аргументів, які мої підбори можуть навести носакам твоїх лакових туфель!

Коли настав вечір, маестра Альвіанні наказала служці не відлучатися з дому й навіть носа не потикати до парадних зал. Проте дівчина мала іншу домовленість із Жарраком.

— Ваш племінник, маестро, попрохав мене принести йому порошку з кореня маддини, який він п’є після отрути пана Гвеннана. Бо не хоче носити ліки в кишенях увесь вечір і дзеленькати на святі, а мені пройтися близько.

Панія Альвіанні примружилась і зненацька спалахнула:

— Канре, ти — моя слуга! Моя, а не маестра Преста! Йому пора б найняти собі когось, як годиться. Не знаю, як воно в Альтесштадті, де звіку все на купу, але в нас, коли ти не знала, це непристойно, щоб служка стільки бігала за гостем. Хочеш, щоби про тебе балакали всі?.. Вважай, що я скасувала його прохання, і хай воно тебе більше не турбує. Сиди в комірчині і ні кроку!

— А ви се куди ладитеся? — спитала Жюссі запопадливо, спостерігаючи, як Канре нашвидкуруч переплела коси, заколола їх на голові кількома шпильками і сягнула по плащ.

— А що тобі? Маю справу, — відказала дівчина, роздивляючись у дзеркалі червону висипку, котрою обличчя вирішило нагородити її перед кревними днями. Утім, це був також і знак того, що брудна кров скоро покине її тіло, а з нею — й острах, що любощі з молодим чаротворцем матимуть наслідки.

Жаррак відрізнявся стриманістю від більшості маестрів, котрі раніше наказували їй підвести очі. Тож щоразу був уважним наприкінці й убезпечив Канре від потреби пити зілля агонії. Проте казали, що і це не завжди допомагає, тому тривога покидала дівчину лише разом з брудною кров’ю.

— У