Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"

можна вважати певним, що Володимир був уже організований на німецькому праві, яке стало формою самоврядування міської верхівки. Але не цілком ясно, чи це була організація лише поселених у Володимирі німців, чи до складу громади входило все населення, всі «містичі»: і місцеві жителі, і німці. Більше правдоподібно, що громада включала все населення. Місцеві жителі Володимира, «володимирські мужі», складали серед населення переважну більшість і важко припустити, щоб управління міста захопили самі німці.

Інший тип міської організації на німецькому праві являє м. Сянок. Юрій II грамотою 1334 р. дозволив створити тут війтівство на магдебурзькому праві, назначив у ньому війтом Бартка із Сандомира і піддав його війтівському судові всіх жителів «чи це буде німець, поляк, угорець, і русин». Війтові передано у власність ринок міста, ратушу, всі крамниці і буди ремісників, лазню, кожен шостий лан землі, усі доходи із оброблених земель, сіножатей, пасовищ, лісів, ловищ та ін., право рибальства у р. Сяні з «язами», млин у с. Теребчі. Він мав одержувати кожен третій динарій із городів в місті. Отже, в місті війтові належала значна влада. Нема ніякої згадки про представників міської громади, про міську раду. Жителі міста одержали звільнення від податків на 15 років, а після того мали платити щорічно по 16 грошів від лана землі та окремо від городів в місті [Болеслав–Юрий II, с. 77–79.].

У Львові також згадується війт, який був призначений князем [АГЗ, т. 2, № 1.], отже, і тут існувала грамота на німецькому праві.

Судова влада була з’єднана з адміністративною. Судівництво в особливо важливих справах проводив сам князь. Зокрема, судові князя підлягали великі бояри. Роман Мстиславич засудив на вигнання, «загнав», бояр Кормильчичів «за їх невірність» [Іпат., с. 481.]. Боярин Жирослав за свої інтриги був покараний вигнанням і конфіскацією земель [Іпат., с. 493, 499.]. Данило провів суд над Доброславом і наказав його ув’язнити [Іпат., с. 526.]. Мстислав Данилович покарав берестян за їх «коромолу», накладаючи на них окремі данини [Іпат., с. 613.]. Інколи князь доручав боярам і службовцям розслідувати вчинені злочини. Так, Данило вислав печатника Курила на слідство у справі зловживань бояр в Бакоті, а дворського Андрія послав у Перемишль покарати бунтівного єпископа [Іпат., с. 526–528.]. В XIV ст. дворський заступав князя у судівництві, як це видно із його титулу судді княжого двору [Болеслав–Юрий II, с. 254.].

Нижче судівництво виконували тивуни. Так, згадується 1211 р. у Галичі «тивун шюмавинський», а з 1255 р. є звістка, що жителі Возвягля «схопили тивуна і не дали йому тивунити» [Розов, № 38.].

Деякі дані про устрій княжого суду містять джерела пізнішого часу — XIV–XV ст. 1401 р. галицький суд визнав за Кіндратом Борсничем із Вашичина землю «у той граници, поколя кнізь Лев уїхал» [Болеслав–Юрий II, с. 77–79.]. «Руська правда» застосовувалася у судівництві галицько–волинських земель. В судівництві XV ст. на території Галичини зустрічаються риси, які можна вважати залишками давнього княжого суду (...). Окремий суд мали міста на магдебурзькому праві. У грамоті для сяноцького війта Бартка вказувалося: «З штрафу, що надходить від суджених осіб, два денарії мають приходити за правом нам (князеві), третій же денарій призначається Барткові, його нащадкам і спадкоємцям». До суду війта не вільно втручатись нікому із княжих службовців та слуг. Церква користувалася своїм церковним правом і судом. (...)[202].

Основою княжих фінансів була феодальна експлуатація населення, яке платило данину натурою або грішми. Вище було згадано, що Данило роздав міста боярам і воєводам — «і було у них багато харчів» [Іпат., с. 514.], очевидно, з данин, які надходили від жителів. У грамоті Володимира Васильковича є дані про те, що жителі міста Кобрина давали «дань», а жителі села Городла «побір» і «татарщину» [Іпат., с. 595.]. Точніші відомості є про «ловче», яке Мстислав Данилович настановив у Бересті: жителі давали по два «лукна» меду, по дві вівці, по 15 десятків льону, по 100 хлібів, по 5 цебрів вівса, по 20 курей — рахуючи із сотні; горожани платили 4 гривні кун [Іпат., с. 613.]. Ятвяги давали дань чорними куницями та «білим сріблом» [Іпат., с. 553.].

Непрямою податтю було мито, яке сплачували купці. Митниці були в Холмі, Городлі і Володимирі та в Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Такі ж митні пункти існували, очевидно, і на інших торговельних шляхах. Митники крім мита вимагали для себе сукна або інших товарів [Болеслав–Юрий II , с. 150–151.]. Угорський король Людовик у листі Дмитру Дядьку вимагав, щоб галицькі митники «на місцях ваших мит» не брали від угорських купців «надмірного мита, а таке, яке платять купці з Польщі та інших країн» [Болеслав–Юрий II, с. 79.]. Зберігся тариф митних оплат на шляхах з Торуня до Володимира та Львова[203] [Hansisches Urkundenbuch, Halle, 1882–1886, Bd 3, N 559.].

Згадка про прибутки від «коломийської солі» [Іпат., с. 525.] може свідчити, що в Коломиї збирали оплату від вивозу солі, певно також подібні оплати стягалися і при інших солеварнях Підкарпаття.

На які потреби використовувалися фінансові засоби, джерела не дають точних даних. Знаємо лише, що доходи із «коломийської солі» мали йти «на роздавання оружникам», тобто на утримання важкоозброєних полків війська.

Виникає питання, якими платіжними засобами користувалося і населення країни, і княжа влада. Літописи свідчать про те, що в руках заможної верхівки зосередилися значні засоби благородних металів. Так, галицький боярин Судислав, потрапивши до угрів, «перемінився у золото, тобто дав багато золота і відкупився» [Іпат., с. 487.]. Великими запасами золота і срібла володіли галицькі князі. 1122 р. за відпущення Володимира Ростиславича поляки мали одержати 20 тис. гривень срібла — дорогоцінним срібним посудом [Длугош, т. 10, с. 525.]. Володимирко Володарович кілька разів відкуплювався сріблом і золотом від наступу своїх ворогів: 1144 р. Всеволоду Олеговичу дав «за труд» 1400 гривень срібла, 1150 р. перекупив угорських воєвод, «дав їм багато срібла»; 1152 р. знову вислав угорським вельможам «великі дари — золотом і сріблом та золотим і срібним посудом»[204] [Іпат., с. 226, 282, 311.]. Ярослав Осмомисл заплатив найманому польському війську 3000 гривень срібла [Іпат., с. 389.].

Літописець оповідав про дорогоцінності Володимира Васильковича («золото і срібло, дороге каміння, золоті і срібні пояси його батька і власні, ...тарелі великі, срібні і кубки золоті та срібні, ...намиста великі золоті баби і матері своєї»...) [Іпат., с. 601.].

Але основою для торгових розрахунків служили гроші, такого самого вигляду, як і в інших землях Русі.

В першу чергу це були «гривні кун». Володимир Василькович у своєму заповіті жінці, даруючи їй с. Березовичі,