Читати книгу - "Вимушена дружина для підступного боса, Галлея Сандер-Лін"

– Тату!!!

Єва кинулася до батька, що впав навзнак.

– Тату! Таточку! – примовляла вона, поплескуючи його по щоках, оскільки не знала, що ще можна зробити. – Швидка, нам потрібна швидка...

Дівчина розгублено озирнулася на присутніх, але ті завмерли кам'яними статуями. Ніхто не смикнувся, не ворухнувся, щоб допомогти колишньому пану, наче всі чекали відмашки від нового господаря, а той зовсім не поспішав її віддавати. У погляді Максима, яким той дивився на її непритомного батька, було стільки зловтіхи та задоволення, що Євангеліну пробрав озноб. Та як... як можна бути таким? Як можна...

– Ан-ндрійку... – почула Єва голос матері, і та стала осідати.

– Мамо! – Єва ледве встигла підхопити непритомну матір, але під вагою її тіла не втримала рівноваги і впала, боляче вдарившись колінами об підлогу. – М-м-м...

– Максиме Олександровичу, що нам робити? – запитав Петро.

Євангеліна і так була на межі, але це спустило пружину її нервів.

– Та що ж ви питаєте? Ну допоможіть, хоч хто-небудь! – вигукнула вона і не впізнала власний голос, хрипкий і відчайдушний. – Люди ви чи звірі? Як можна нічого не робити, коли людина вмирає у вас на очах?! – схлипнула дівчина.

Так, зараз вона закликала до совісті охоронців, які так швидко перекинулися на бік нового пана. Воно й зрозуміло: хто платить, той і керує балом. Особливо якщо врахувати круту вдачу батька і те, що поводився він зі своїми співробітниками далеко не найкращим чином. Але ж має бути в людях хоча б елементарне співчуття! Вони ж стільки років працювали на Ланських і отримували пристойний оклад, а тепер...

Єва була впевнена: якби тут був Кирило, він напевно вже надав би допомогу й викликав лікаря. Вона не знала, звідки в ній ця впевненість і чому особистий охоронець викликає в неї таку довіру, але внутрішнє чуття нашіптувало, що цей мовчазний хлопець на її боці. От тільки Кирила тут більше нема. Він просто зник без попередження кілька днів тому, як колись Григорій, а Петро, що зайняв його місце, не став повідомляти, куди подівся її колишній бодігард. І тепер Єва залишилася віч-на-віч із колишнім однокласником і натовпом сильних чоловіків, тримаючи на руках матір і дивлячись на лежачого неподалік батька.

На Максима Єва більше не дивилася: не наважувалася... боялася. Якщо хтось і надасть допомогу батькові, то вже точно не він, хто став прямою причиною нападу. Телефон, їй потрібен телефон... Якщо ніхто не хоче допомогти, вона сама повинна... Але мобільник залишився в кімнаті, а до стаціонарного не дотягтися. Витерши сльози, що котилися по щоках, тильною стороною руки, Євангеліна спробувала вибратися з-під тіла матері, щоб таки дістатися до телефону (якщо їй, звичайно, не скажуть, що будинок їм більше не належить, тож, і телефоном користуватися також не можна), коли почула холодний і до болю байдужий голос Державіна:

– Треба ж, здається, ще не сконав... Ну що ж... Петре, викликай швидку...