Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Антер

А я-то розмріявся, що мало не завтра повезе мене видаляти цю гидоту. Тепер сумніваюся – чи повезе взагалі? Або це був спосіб з'ясувати, що і як Аміра робила? А сенс? Наказала б – я б всеодно розповів.

Промовчала про те, чи доведеться мені самому себе карати. Просто моторошно стає, як представлю, що накаже щось подібне.

Спати наче рано, але від мене нічого не вимагають. Сиджу в кімнаті, розмірковую про те, чи сходити до комбайна або чекати, коли господиня сама погодує. Начебто дозволила користуватися. Але... якось не по собі. Почекаю краще.

Виглядаю на сходи. Здається, вона в вітальні – мені звідси не видно, але там світло горить. Раптом чую... Ох, хто б міг подумати, що вона вміє так лаятися! Це не таринська мова, якась із древніх. Россійська чи що. Вже не пам'ятаю, але смутно розумію, нічого ж собі! Що трапилось?

Після деяких коливань спускаюся, сидить перед віртуальним віконцем, рука біля рота – чи то смикає нервово губу, чи то ніготь гризе, питаю тихо:

– Щось трапилось, пані?

– А? – дивиться. Здається, злегка бентежиться. – Погано, Антер. Я тут перевіряла, кому ці салони належать. Один Корнелю, і ми туди не поліземо. Якщо він дізнається, що я насамперед тобі напис звела, не відчепиться.

– І що? – не розумію, хоча смутно визнаю: вона має рацію. Той мужик з чіпким поглядом, що купив мене і подарував їй, дуже зацікавиться. А раптом у нього є влада скасувати свою дарчу? От демон...

– Сідай, – поплескує по дивану поруч із собою, несміливо підходжу, але цікавість сильніше – сідаю. – Розумієш... Корнель тут дуже важлива шишка. А відпускати на волю рабів не прийнято. Тому краще в поле його зору не мелькати, інакше потім можемо отримати хороші проблеми на голову.

– Та що він, за всіма операціями стежить? – намагаюся протестувати.

– Антере, адже він тебе мені сам подарував. І я у них тут людина нова, я ж пару тижнів, як приїхала. Теж на увазі. Раптом він там вказівки залишив, якщо я тебе приведу – відразу ж йому повідомити?

– Та що йому за справа до мене? – бурчу.

– Не знаю. Не так відразу. Ти у мене другий день, розумієш? Потрібно перечекати, нехай все заспокоїться, нехай про тебе забудуть... Тоді обов'язково поїдемо і зведемо. Будь ласка, повір мені, я дуже хочу її видалити, але не у Корнеля в салоні.

– Добре, – погоджуюсь, – а другий? Їх же два?

Опускає очі, закушує губу, повертає до мене вікно. Здається, я повторюю те, що недавно змусило мене спуститися зі сходів. Навіть забуваю вибачитися перед господинею.

Другим салоном володіє Аміра.

Туди я не піду, навіть якщо мене натисканнями на кнопки пульта гнати будуть.

– Ти, напевно, голодний, – раптом повідомляє Ямаліта, складаючи віртуальне вікно назад в сітьовик і прибираючи сітьовик в сейф.

Невизначено веду плечима.

– Запусти комбайн? Твоя програма так і називається «Антер», він тобі видасть те, що вже можна. А то я об'їлася в кафе, якось не подумала, що ти у мене нічого не їв.

– Звичайно, пані, – піднімаюся.

– І взагалі, міг би і сам піти і поїсти! Я ж тобі сказала, не соромся.

– Добре, пані.

Настрій жахливий. Може, вона знала, що все саме цим закінчиться?!

Тамалія

Увечері знову довго не можу заснути. Насичений день, Антер в сусідній кімнаті... Продовжую замикати, розуміючи, що так до волі не привчити. Але виходу поки не бачу. Мені доведеться грати свою роль, а йому мотатися між господинею, яка обіцяє не карати, і господинею, яка нічим не відрізняється від всіх інших.

Так, для початку потрібно прибрати з ужитку слова «наказую» і «покарання». Вільні люди їх не використовують, спілкуючись між собою. Будемо працювати з підсвідомістю. А складно це, виявляється! Ніколи б не подумала. Але ж не можна звеліти вільно мислити. Тут протиріччя вже всередині фрази.