Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

зірвався і почав без розбору кидати з кута одне поліно за другим, поки вони не виросли у стос. Вже здавалося, що вони задусять ватру. Але вони ще розгулялися востаннє, зловісно. Шари найсухішої живиці, її пласти, що розсипалися уже в пил, перекладені губчастими і підгнилими полінами, а також брилами болота всередині полін, розгоралися у двох напрямках: розпалювати і гасити. Тихий подмух зі шпар колиби підсилив полум’я і живиця перемогла. З цієї шарпанини здійнялися шарпані тіні. Розгорялися то з ричанням, то з плюванням. Марева зірвалися в остаточний розгул.

Рубачі розхвилювалися, сон відійшов від них, вони випростовувалися, уважно розглядали ватру і її тіні.

Марева ватри нарешті наздогнали: мстити, винищувати, використовувати! Навала гончих псів, зграї псів наростали, наскакували один на одного, доганяли, нападали, пси гарчали і парувалися з суками, які скавуліли, і відразу ж раз за разом в приплоді появлялися нові марева. Множилися, вискакували один понад другого. Роздирати, бридко, якнайбридкіше, щоб по цьому гармидері огиди не прошмигнув ані один веселий пломінець!

Звідки ж ці марева? Звідки ж у малій колибі стільки простору для таких огидних юрмищ? Але ж це тільки тіні від згорання живиці з гнилизною, вони ще нікчемніші, ніж сни. Нарешті вигоріла засохла лісова кров — живиця. З жару вилущились брили глини і вапна, груди сірого попелу, витопилося каміння. Ватра поблискувала зі зреченням. Рубачі дивилися, зітхали.

4

Зійшлися на тому, що Андрійко розпочне роботу і відразу після цього повернеться додому. Фоку одностайно обрали керівником. Наступного дня на світанку розпочали. Старанно вмилися, вийшли на голодний шлунок з непокритими головами, не палили тютюну, перемовлялися пошепки. Підійшли під саму полонину. Густі тумани міцно сиділи на верхах. На краю полонини Фока знайшов найпростіші дерева, позначаючи їх сокирою. На згадку залишив чубату подвійну смереку разом із її супутником буком. Це ж звідти йому заспівав снігур-червоноживотик.

Не скарби ватажків, чоловіче,

Не векселі вилікують голод лютий,

Рятунок — твоя голова, твій бутин.

Впали на коліна в глибокий мох. А Фока молився вголос:

— Як Бог допоміг нам сюди добратись, зібратись і щасливо почали, так нехай Його Ласка захищає нас і допоможе закінчити. Для добра всього народу, без кривди, без чиєїсь образи. Дай Боже щасливо повернутися додому.

— Амінь, — докінчив Андрійко.

— Амінь, — повторили рубачі.

— Прошу вас, Андрійко Плитка, розпочинайте з Богом, — промовив урочисто Фока.

Андрійко зняв кожуха, перехрестився і почав рубати. З одного розмаху він вирубував дорнєнкою глибокі вузькі борозни на позначених деревах. На всіх лісосіках цей надруб називали — Андрійковим. Потім Фока другою дорнєнкою заскреготів у кам’яному дереві. Ще згодом урочисто задзвеніла, наче з водяного горла, єдина показова пузата пила, яку перетягали Андрійко і Фока. І нарешті зойкнули п’ять старих, зношених пил. Громом вдарили прабатьківські балти, що їх підбивали важкими кирками, трощили останній опір дерева потворні баби — дерев’яні довбні. Тріщали і розривалися велетні, які зазнали нападу, і падали у глибокий мох. Короткі сокири, звані сусами, догавкували, відрубуючи тріски від дерев’яних ший і відколюючи по одному перстневі кори внизу зрізаних пнів.

До полудня ясна погода розпростерлася над верхами, та у лісі і надалі було темно і росяно. То один, то інший з рубачів спиналися на межові дерева. Востаннє споглядали з висоти у західну і північну сторони. Прощалися з лісом. Під теплим небом осені — чорнота нерухомих хвиль без краю. Чим більше світла упродовж століть проковтував ліс, тим чорніше він відблискував, без єдиної світлої плямки. Проковтнув усі відблиски зелені і відблиски вод. Він видихав з глибини до вершків, а світ мовчав. Навіть вільні гамірні гірські води не мали що сказати. Укріплені пнями, впроваджені в ями і м’які русла, поглинуті мохами, вони олісилися до останньої краплі, дихали виключно для лісу. Їхні приховані світла, пригашені очі джерел, покриті склепінням мороку дзеркала вод, проціджена заростами піна, заглушені водоспади просочувалися по жилах лісу одноманітним дуднінням, долітали до вершечків капілярною мережею шепотів, нагромаджувалися в одне постійне зітхання: «Ліс, ліс, ліс».

Після полуднування вони рубали вже до вечора. Втомлені, навіть виснажені полягали увечері спати в колибі, без розмов, без гри на флоярі.

Наступного дня до сходу сонця Андрійко попрощався з рубачами. Заклопотаний, стурбований, він крутився коло Фоки і шепотів:

— Я вже досить нагрішив, але шкода залишати вас самих — на чвари.

— На які чвари? — здивувався Фока.

— З лісом, — посумнів Андрійко. — Але пришліть когось по мене, якби щось не так…

— А що б могло бути не так?

— Самі знаєте…

Лесьо Караванюк посміливішав, зірвався, підскочив до Андрійка і відразу знітився. Андрійко не дивився в очі, нахмурився. Негайно вирушив у путь. Мешканці колиби мовчки провели його на двір.

Андрійко рвучко заскочив на коня. Сидячи на тарниці, вкритій ліжниками, випростався і підріс. Булана стара кобила рухалася сонно, перебрідаючи через потік запобігливо підіймала ноги, наче боялась їх замочити. Відразу за потоком людина і кінь обтерлися об сіро-панцирну башту дерева. Коло неї миттєво знікчемніли, змаліли у мить, неначе червона мураха сиділа на жовтій тлі. Кобила старанно місила на місці лісове болото, немов розтирала на місиво переварену картоплю. Нюхала старі сліди. Раптом, немов вколена острогою, зіп’ялася, швидко погнала і темна шпарка лісу поглинула їх. Різкий кінський крок за хвильку затихнув. Андрійко був близько, чи вже за світами? Надаремно рубачі заглядали у лісові шпари. Чорний ліс зімкнувся, вистрілював до неба. Відрубані від світу, запаковані у чорну кишеню, з дна лісу вони зводили очі до сонця, що сходило. З блакиті над лісом віковічний старий лісовий годинник цокотів осінньо, повільно: «Робіть-що-хочете, маєте-час».

ІІ. Швидше! Швидше!

1

Відразу після відходу Андрійка Фока призначив Кузімбіра керівником вирубок. Рубачі погодились без слів. Добре хоч те, що залишилися самі молоді, самі веселі. Ніхто не хникав, не лякав, не каркав. У такому лісі, у якому будь-яких стук сокири каркає і віється з одного кінця в інший — розтинаючи тишу з середини, як біль живе тіло, — скреготливе слово тріпотить ще довше, не провіюється, а гніздиться там, де захоче. А якщо у головах лісорубів? Боронь Боже. З чогось такого — рої пущових пташок. Відразу рознесли б голови бутинарам, або заклювали б їх.

Вони хоронили слова у мовчанці, звивалися ще завзятіше. Одноголосно вибрали Петриця спузарем. Пояснювали начебто: слабим здоров’ям, що він відразу втомиться від лісової роботи. Але добре знали, що він природжений спузар, золото — не спузар. Хоч би піт пробивав робітників зсередини, а дощ ззовні, хоч би морозний