Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Цілу осінь вони рубали, пиляли, окрім свят, кожного дня від світанку до ночі. Починаючи від полонини вниз, загарбники оточували і відтинали від гори ліс, на початку досить вузькою, але оточуючою смугою, для того, щоб рівномірно віддалятися від вершини, а також для того, щоб по мірі можливості стягати колоди не тільки через ділянки вже вирубані, наїжачені відземками і засмічені, але й тудою, де були досить розлогі віддалі від дерева до дерева, устелені мохом в міру сухим і в міру слизьким. Потрохи від полонини вдиралася до лісу нестерпна холодна ясність. За нею вітер, за ним іній, а потім сніг. Не маючи захисту лісу, рубачі у дощові дні промокали до нитки. Зрештою, навіть сонце у вирубаному лісі допомагало не їм, а лісові. Витягало з них тепло, парило, разило очі, надмірно виснажувало. Вони поспішали тим більше, щоб оточити ліс завчасно і ефективно для того, щоб пуща не покликала на допомогу когось зі своїх старих побратимів.

На початку вони один від одного не віддалялися. Пиляли парами і рубали разом. Передовиками весь час були Вітролом і Матарга, поряд з ними йшли Мандат з Ґєлетою-Половиком, намагаючись весь час зрівнятися з ними. Не надто відставав і мисливець Цвирюк-Лилик разом із Нявчуком. Відставали повільно Бомба із завзятим, але кволим Лесем Караванюком. Побачивши це, Вітролом замінив їх. Сам став на допомогу Бомбі, а у напарники Лесеві дав Матаргу. Потім також розлучив Мандата і Ґєлету, щоб помогти дещо слабшому Нявчукові. Коли дерева були занадто потужними, то пиляли учотирьох. Як тільки десь заскавчала затиснена пила, Вітролом сам одним скоком з’являвся і вбивав клин. Червоний Бомба посірів і схуднув скоріше за всіх. Зсохнулися всі і тільки живіт Мандата стирчав і реготав. А Лесьо Караванюк був незмінно кістлявий і худий.

Вони поховали все, що знали, про що їм нагадав Андрійко Плитка, він — Лісова Смерть, він, котрий знав найкраще і знав все про життя лісу. Мабуть, ніхто краще не дізнається про те, що диханє живе, як той, хто його вбиває, ранить і калічить, хоч би й не навмисно. Рубачі знали живу силу лісу не лише з того, що кожен вкритий м’яким мохом стовбур, що запрошував до обіймів, а не до поранень, відразу твердішав на камінь під їхніми пилами і гуркотів під сокирами. Твердість дерев, змушуючи до зусиль, прошивала, видирала силу із нутрощів. Вони віддавали своє життя за життя, яке забирали. Посипані тирсою з серцевини дерев, обплетені смугами задимленої кори, просякнуті лісовою кров’ю-живицею від маківки голови до взуття, до кожного волоска на тілі, посивілі від сухої живиці, що весь час сипалась їм на голови, вони поверталися до колиби самі вже, як вичерпані привиди дерев, розсіваючи навколо себе хмарки лісової смерті.

Але ніхто більш твердо не запам’ятає, що диханє живе, як той, хто чигає на нього тільки задля того, щоб повалили тулуби, поскладати у штабелі, зміряти і позначити числами. Рубачі зовсім не були із тих, котрі не знають, що дерево живе і плодоносить, хворіє, страждає і помирає, ані з тих, котрі його пошкоджують без потреби і нищать через тупість. Так, як мисливець, що в пущі переслідує оленя, котрим упродовж років любувався ще від оленятка, нераз із неохотою покладе його трупом. А іноді навіть в останню мить, коли вже має того на мушці, відпустить його на волю. Рубачі мали очі і почуття до сердець і крові дерев. Але замислили щось таке, неначе мисливець, котрий, найнявшись до бійні, постачає щодня сто шкур, сто пар оленячих рогів і тисячу фунтів оленячого м’яса, а патраючи його, розкидає по пущі оленячі нутрощі.

Двадцять п’ять велетенських колод щодня! Ні! Що ж це за шалапацтво! Тридцять колод щодня! Ні! Ще більше. До тридцяти двох колод на день! Це було їх мрією, їх щоденною злістю і радістю. Покрикували, підганяли, лаяли один одного. Доганяли і переганяли один одного, невиспані, виснажені, як зграя вовків, що в погоні з останнього подиху доганяють оленя.

На лісосіках нещасні випадки не дивина. Не лише колоди загрожують щоденно. Людина, знайома з бутином, знає і пам’ятає, що повені, бурі, тумани, а передусім снігові заметілі погубили не одного. Страх перед якимось хоч незначним та необережним рухом, який може загрожувати життю когось одного або й багатьох, напружує також уважність до будь-якого свисту, шуму чи крику птаха, які віщують бурю або лавину. Наказує також прислухатися до знаків неприглядних. Нераз по роках щось пригадує, що загрожує за будь-які порушення. Послухайте, як над усією лісосікою віє постійний шепіт правил, постійної співдружності і як застерігає. Коли самі люди чи уряди створюють установи страху, то самі нахабно крадуть недосяжну для людини спільність. Але ліс і світ поблажливо нас терпить, іноді бережно стрясе із себе застереження, як морозяний іній страху, щоб нас осадити. Визволити людину від страху? А для чого? Щоб стала зухвалою?

Та коли б хтось все ж побачив наших молодих рубачів, то подумав би відразу: з такими людьми можна торгувати, можна їх наймати, але, мабуть, не залишатися з ними сам на сам на пустирищі, де все віддано на волю сумління…

Як же це? А де ж, як не в пущі, гніздяться лісові люди, казкові розбійники? Там місце для твердих, безжальних, жорстоких, як їхня праця. Мабуть, так із трепетом подумає собі не один приблуда з країв, з міст і з сіл, де люди вигадали собі, що вони живуть у безпеці. Чи може там у пущі, де стикається і сплітається коріння життя, сумління зовсім і не затихає? Просто тихіше закарбовує, аж поки не настигне, не вхопить за горло, стисне? Не буде відкладати, поки люди вдадуться до дій, що порушують закони Бога і людини. Завчасно, якщо не послухають шепотів, які іноді називають забобонами, — викличе лавину, грім, падаючі колоди, і знищить завчасно. І таким чином завчасно визволить від намірів і дій, які вилуплюються у безпеці і з безпечного зухвальства.

Ми здогадаємося, а може пізніше й побачимо, чи попри одержимість і поспіх молоді рубачі чули шепіт, не гірше від інших? Вони про це ніколи не