Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чаполоч, Ігор Астапенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

599
0
13.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чаполоч" автора Ігор Астапенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 44
Перейти на сторінку:
Мої кроки занадто гучні. Добрий вечір! Мовчати. Добрий! Для чого я це сказав? Більше ні з ким не вітатися. Ууууууух — хууууууу. Нічого не аналізувати зараз.

І червоніють розгублені очі в розпечених надрах страху.

...

Ось уже поле й залізна дорога. Можна перепочити. За вас, анорексичні тіні сиротливих ліхтарів, за вас, лебедині перемерзлі трави, обсмоктані простором, за вас, бетонні ребра байдужливих колій, і за тебе, химерне місто бездумної втечі, що вросло в мене, п’ю! Із кожним ковтком мені більше хочеться думати про красу сущого, про те, щоб її зрозуміти. Мені стає легше.

Уві млі бовваніє бурштинова паща електрички.

Неподалік будинки-астматики

викашлюють коминами молочний дим —

рухлива краса зникомого спокою;

у легкому пахіллі[17] свіжості

вчувається духмяний хміль —

не нади́хатися;

не накупатися в цьому павідді,

не стати незримою часткою

повітряного розмаху,

розчинившись у його нероздільності;

скелети дерев — чорні,

обглитані, зубожілі —

виставка голодних ченців просто неба;

пригорщі соняшникового насіння —

гайвороння в зашморгах ключів — повернеться на землю —

вись ісплюне.

Поморені люди виходять із холодного лона електрички — несуть утому в клітчастих сумках — хáй собі.

Траурна стрічка далекого лісу, вплетена в небосхил. Просвічена місяцем. За ким жалоба? Замовкни. Шануй безголосся. Тебе немає. Тутки я. Старої церквиці підбите око ледь світиться. Хто підбив? Чаша кадильна. Баня хрестом до неба прилипла — не віддерти. І не померти, захлинувшись од пустки, просто зараз посеред розшрамованого холодного поля. Бо: ще смиренно несу в очах світ, наповнюючи подобу напоєм духу двожильних зубрів, — а світ мене? Замовкни.

Жмуток іскор на хвильку зринає з осиротілої електрички в просторінь. Умирає.

...

Ти плачеш? — Тобі здалося. — Я не чую тебе. — А кого ж тоді? — Зникни! — Налий мені. — Де твоя чарка? — Осьо. — Я не бачу. — Торкнися мене. — Багато хочеш!

Ти не існуєш! Мені треба рушати далі. Навіть не думай мене переслідувати. — Я — відлуння твоє. Іди від мене або вмирай — рай, рай, рай! — Не заважай мені — ні, ні, ні! Ти — тільки марення моє — є, є, є!

...

Останній ковток — і я продовжую йти. Краще — через будинок німого — там тільки псяччя лишилося. Однієї літньої ночі я був спав тут, просто на конюшині, — німий приніс мені зранку сироватки — пив, питав його, як звати, — написав у повітрі ‘німий’, дивився йому в очі, сиділи трохи на бордюрі — обоє сонні — запам’ятав, бо в осоки був день наближення до, хотів розповісти йому про неї — стримався, плакав усередину, а він відчував мене — плакав німими слізьми, і мені б не завада з ним, та тільки журно кривився, примружуючи очі, а тоді обійнялися й попрощалися, озираючись один одному в ревні душі. Помер, кажуть, німий, рік-півтора тому — не було й кому поховати по-людськи, так і влетів зі своїм безголоссям у небесну ріллю — нагодуй його, Боже, словами.

Далі, розчинившись у просторі, на одному порусі треба пройти проз червоні кількаповерхівки, розкидані навколо базару. Тут може бути багато людей — хах, Йось, одні нелюди, я знаю! — ліхтарі не на руку — ноги видають хвилювання — спина мокра — обабіч тіла — цегляні квадратики. У якомусь із під’їздів, мо’, ще блукає відлуння нашого із Зойкою дикого гріха — зустріти б її зараз та й узяти там же — мовчки, коротко, монотонно — не час думати про це! — стриманим рухом долаю дистанцію. Єсть прикурить? Нема. А жалко. (стримайся, не чіпай його!). Жалко? Ага. (не говори до нього!). Мо’, пошукаєш? (тобі не треба світитись!). Пошукаю — ану, держи, сука! Прикурив, а? На шé!, мало? А так? Ахахаха! (більше не треба!). А ше так, і так, і тако — (зупинися!) — покурив, гад? На!

...

Од ударів болить нога, але маю дуже швидко йти далі. На кросівках кров — це дуже погано. Для чого ти його чіпав? Чому ти не міг стриматися? Курити дві-три підряд жадними затяжками, а потім думати.

Біжу.

Переїзд — за метрів сто. Ліворуч — омеловий океан. Не піддаватися спокусі — завдання номер один. Районка з плитковою змією. Єврейський цвинтар. Коржик. Авто з увімкненою сиреною мчить у безпросвітне. За мною? Стрибаю в перегниле листя — воно вже навіть не мертве — невже мене побачили?! Світло мигалок не віддаляється — страх шуснув у дихання — нерухомо лежу в позі равлика — це хтось наближається? — про що вони говорять? — у них ліхтарики? — я дуже близький до краху — стримуй свій клятий кашель! — їхні кроки незносно близькі — затамовую подих — ....................................... — божевільна гра у схованки набирає обертів — лінії світла ріжуть темряву — отче наш іже єсі на нєбєсі патер ностер кві ес ін целіс хрестом хрещусь хрестом молюсь даждь нам днєсь адвеніат регнум туум возшедшаго на небеса, і сєдяща одєсную отца янголи по боках а святая діва марія стереже моє тіло sed libera nos a malo[18] — вони віддаляються? — голоси стишуються — сідають в авто? — нерухомий равлик моєї мокрої подоби — знак нікчемності на змореній землі. Нікчемність р@влик крапка кома.

Ґрона сузір’їв засвічують небо. Німотно.

Далі — краще через поліграфічку. Хутко викидаючи кроки, назирцем несу сам себе. Заганяю дим у кашель — викашляю душу прямо в обличчя двору — озираюсь — бачу розпач. Будь-які спалахи світла — постріли в очні яблука. Ти — звір після сплячки, наляканий існуванням — ти знаєш про це чи ні? Тебе немає. Посмішка твоя єдина, ікла твої єдині, лапи твої одні. Зникни! Пірнаю під міст великою рибою з наплічником — у зябрах вигулює дим — пропливаю стрімко чорною водою — ще зовсім трошки: коло «лісової» — п’яні голоси, пройдеш проз — упізнають. Часу чекати немає. Іти в обхід задалеко. Серце — било[19] в руках дзвонаря. Вибору не лишається.

Каїн у місяці готовий до фатального поруху.

Що би не сталося, треба йти. Може, перечекати? Тебе шукають. Тутки я. Рухаюсь. До «лісової» ще метрів сорок — наспівую «стоїть явір» — я вже у видимій зоні — здається, увесь цей натовп зараз накинеться на мене й розірве на шматки — не уповільнюватись, але й не поспішати — тридцять метрів — двадцять — десять — нуль.

Женька, ти? — Це не він! — Глухий чи шо? — Не трогай мужика! — Альо! — Той уже бозна-де вшився, він тобі тут так би й появився, да? — Походка похожа, нє? Альо! — Мало шо тобі похоже, заткнись! — Зойка, ти чьо рот открила? — А чьо він до мужика пристав? Хай собі йде з богом! — Хахаль твій бивший, да? — В морду дати? Рот свій завали, сука! — Успакойся-но, на, покури!

...

Захлинаюсь тютюновим димом й чомусь боюся дивитись угору. Криниця на обійсті — нарозхрист — татуйована віддзеркаленням. Чорне діряве рам’я на тілі грандіозного сяйва — небо. Вечорова волога — незрима ліжниця повітря. Тінь паркану — в’язниця відмерлого стебелиння трави. Набухлий ґрунт глухої осені.

1 ... 33 34 35 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаполоч, Ігор Астапенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чаполоч, Ігор Астапенко"