Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

шляхом. Вони казали, що згори все було виразно видно. Барикади, солдатів, незліченну армію біля входу в долину. І штурми, один за одним. Вітер доносив відголоси битви на саму верхівку гори, й ті, хто вже піднявся на Лиску, зупинялися й дивилися, і навіть солдати не могли змусити їх відійти — це робили наступні групи втікачів. Начебто на дорозі була тиша, немов у погребовому почті. Ніхто не стогнав, ніхто не скаржився. Удень, коли біля підніжжя гори залишилося лише кілька тисяч людей, а різанина тварин закінчилася, се-кохландійці врешті захопили барикаду. Захопили її так, як ми позбулися першої. Вогнем.

* * *

Та атака відрізнялася від інших, це було помітно по тому, як вони рушили. Не захищалися ані щитами, ані фашинами, бо барикада вже якийсь час не вітала нападників залпами з арбалетів, а машини стріляли з тилу повільніше, виразно економлячи амуніцію. Піші вийшли мало не на всю лінію атакувальної армії, але заледве трьома рядами. Лише лучники. Наблизилися до барикади на сто кроків і встали, зімкнувши стрій. Три рівні, відділені один від одного кількома кроками півкола. Поміж ними вибігло кількадесят людей із факелами в руках.

— Вогонь, — пробурмотів Кавер Монель. — Нарешті вони про це подумали.

Вогниста лінія пробігла вздовж рядів, натягнулися луки.

Три сяйні хвилі полетіли в бік барикади.

Коли летить запалена стріла, вона видає звук, несхожий на жоден інший. Коли ж їх летить кілька тисяч, то це звучить так, наче дракон набирає повітря, засмоктує його в пащу, де буяє полум’я. Варгенн вважав драконів створіннями з легенд, із суворих часів Воєн Богів, але саме це спало йому на думку. Бестія, яка готується спопелити світ.

Коли стріли вдарили в дерево, почувся тріск і сичання полум’я.

За кілька хвилин зовнішня частина барикади запалала. Вона була вибудована з купецьких фур, зроблених із товстих, добре висушених та просмолених дошок, які мали стати прикриттям від дощу та снігу. Вогонь любить таке дерево понад усе.

Кочівники не задовольнилися одним залпом, стріляли далі, в барикаду та понад нею, наче хотіли випалити все навколо. Потім запалали стріли, що стирчали в землі, зайнялися вози, що становили останню, досі незакінчену барикаду, а кілька стріл долетіли навіть до машин. Щити піхоти, що стояла в резерві, оздобилися палаючими древками. За мить солдати за нечутним нагорі наказом почали відступати в бік проходів до останніх укріплень. Ті, хто був на середній барикаді, витримали ще кілька хвилин, а тоді й самі кинулися у відступ. Стіни їхніх шанців уже палали, наче нутрощі печі, а вся конструкція сичала і тріщала. Вони нічого не могли зробити.

— Сходимо вниз, — Чорний Капітан усміхнувся від вуха до вуха. — Здається, хлопче, в тебе сьогодні ще буде нагода вмочити залізо у кров.

Він підвівся.

— Униз! Усі вниз!!!

Майже двісті вартівників кинулося до мотузок. З’їжджали ними зі швидкістю, яку могла осягнути лише Гірська Варта. Приблизно за п’ять хвилин уся рота опинилася за внутрішньою барикадою. Кавер Монель відшукав полковника, який стояв до них спиною.

— Буде горіти десь із півгодини, — почав він без вступу. — Тож я думаю…

Командир Сімнадцятого озирнувся, і капітан замовк. Варгенн тихо охнув. Ліва очна ямка Дарвена-лав-Ґласдерна зяяла пусткою: мабуть, вогняна стріла вдарила трохи нижче краю шолома, коли він повертав голову праворуч. Розбила кістку, проколола очне яблуко й, напевно, полетіла далі. Шкіра на лівій частині обличчя почорніла й вкрилася пухирями. Побачивши вартівників, полковник скривився у страшній посмішці.

— Що ж, тепер мій вибір наречених звузиться до сліпих від народження, — прохрипів він. — Але я принаймні не стану надто перебирати.

Чорний Капітан стояв нерухомо, а тоді — молодий гонець здивовано закліпав — виструнчився й відсалютував.

— Капітан Кавер Монель готовий прийняти командування, — тихо сказав він.

Гримаса полковника поглибилася, праве око блиснуло насмішкою.

— Я маю віддати своїх солдатів якомусь дикому горцю? Спершу тобі доведеться мене вбити.

Якусь мить здавалося, що капітан сперечатиметься. Але він лише знизав плечима.

— Мені довелося б стати у хвіст надто довгої черги. Що тепер? Мені здається, ми повинні приєднатися до розваги тут, унизу…

Полковник зітхнув.

— Як ви вважаєте, капітане, чому я до цього часу наказував вам триматися подалі? Бо нам будуть потрібні солдати, які втримають шлях нагору. Коли ми всі дамо себе тут повбивати, се-кохландійці зможуть захопити Лиску. А це означатиме, що всі провінції поміж Малим та Великим хребтами стануть для них відкриті. Ми втратимо всю Північ, із копальнями, гутами й майстернями. Тут виробляють половину сталі Імперії, дві третини зброї. Це буде кінець війни. Тому я хочу, щоби ви з вашими людьми встали на дорозі. Чотириста солдатів утримають її без проблем.

— Ще не всі піднялися нагору, залишилося кілька тисяч. Дві-три години, і…

Полковник перебив його, піднявши долоню.

— Ми дамо вам ці дві години. Дві — напевне, більше я не став би обіцяти. Тож, капітане, підженіть решту. Ті, що залишаться, будуть винні самі. Виконувати!

* * *

— Та ти жартуєш! — вишкірився Кеннет. — А Чорний що, розвернувся й пішов виконувати?

Варгенн Велерґорф не усміхнувся у відповідь.

— Так, пане лейтенанте. Розвернувся й пішов виконувати наказ. А я — разом з ним. Як і обидві наші роти. Така була роль Гірської Варти в захисті долини Варес — трохи постріляти з арбалетів і загнати шістдесят тисяч людей на Лиску. А потім розвернутися й піти собі, бо той проклятий піхотинець мав рацію.

Якби ми дали себе там повбивати, кочівники здобули би прохід на верхівку. Банда переляканих купців, селян та жменя шляхти точно його не захистили б. І, боги, як же ми молилися, щоб вони спробували захопити прохід. Коли все вже скінчилося, ми стояли на шляху, серед заторів перекинутих возів і стовбурів дерев, і благали Реаґвира, Сетрена чи іншого покидька, який зветься Володарем Битв, щоб він відібрав у них розум і підштовхнув до атаки.

Але вони…

— Ти випереджаєш події. Розповідай по порядку.

— Добре, пане лейтенанте. Я по-справжньому зрозумів, що вони готуються померти, лише в ту мить, коли побачив, що артилеристи рубають свої машини, обливають їх рештками горючої рідини й підносять полум’я. А тоді беруть щити та мечі вбитих і долучаються до шеренги. Разом із ротою арбалетників їх залишилося майже триста. Здається, ніхто з них не вийшов із битви без рани. Я бачив їх зблизька: подерті кольчуги, погнуті шоломи, абияк накладені, просякнуті червоним бинти, кров, що сочилася з ран. Вони на це не зважали. Щити піхоти були так обтикані стрілами, що важили чи не вдвічі більше,