Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У затінку земної жінки, Олена Печорна 📚 - Українською

Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У затінку земної жінки" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 50
Перейти на сторінку:
життя вийшло на перший план, стало основ­ним і надважливим. Воно підняло мене, засвітило вогник в очах. З’явилися нові знайомі, спілкування, презентації — окремий всесвіт, цілий вимір. Я змінилася зовні, змінила зачіску, купила новий одяг, пішла на фотосесію і закохалася. Закохалася в себе й нове життя.

Водночас мені здалося, що близькі справжньої мене не розуміють. Відтак дедалі більше спілкувалась із віртуальними знайомими, читала про розлучених успішних жінок, мала кілька таких у нових подругах і, зрештою, почала думати про те, що я не народжена для господарства — лише для слави й почестей. Моє сімейне життя дало тріщину, причому такого розміру, що не перейти й не перестрибнути. Усе, що казав чоловік, мені було нецікаво. Усе, що казала йому я, було ­нецікаво йому. Мені хотілося іншого спілкування. Наші з ним розмови закінчувалися взаємними образами. І якось після чергової сварки я повідомила, що подаю на розлучення. Наступного дня записалася до психолога. Так, я хотіла стати ­іншою, у сорок років хотіла змінитися, скинути стару шкіру й відновити іншу, зовсім іншу.

Перші пів року прожила, як у тумані. Роз­лучення, косі погляди знайомих, безперестанне ниття по телефону мамі та сестрі, ридання вночі. Красивою та успішною я могла бути лише на сторінках ФБ, тоді як у реальному житті почувалася геть нещасною і слабкою. Щоранку вірила в краще, а увечері знову ридала. Затято прагнула перекреслити себе стару, знищити, стерти. Хоті­ла нового чоловіка, який би носив на руках, дарував діаманти й квіти, натомість життя підсовувало одружених, яким би я була цікава як іграшка або коханка.

Гойдалки вгору-вниз тривали близько пів року. Поволі, дуже поступово я заспокоїлася. Помітила над собою сонце, відчула подих вітру, побачила­ квіти, трави, людей довкола. Я знову почала всміхатися і припинила відвідувати психолога, адже нарешті відчула в собі силу. ­Силу жити далі.

Жити, як є. Такою, яка припускається помилок, може сміятися, а потім плакати, може писати, а може не писати. Тією, що знає: світ її любить. Любить навіть тоді, коли від неї відвернуться всі. Я почала багато й довго гуляти, почала їсти те, що подобається мені, почала дихати на повні груди. Багато читала, слухала ­музику, дивилася гарні фільми. Жила.

Жила реальним життям, у якому було місце неідеальності, поразкам, бо ти не чужа копія, ні, ти унікальна. Такою тебе на цьому світі створив Господь, й іншої такої просто не існує. Ні, я не ходила до храму, хоч іноді так хотілося туди піти за допомогою, однак мені вда­лося створити храм у душі, у своєму маленькому світі.

І я полюбила себе. Уявляєш? Полюбила в 40 років. Може, то все назвуть кризою сорокалітньої жінки, а може, то дійсно був мій шлях до себе. Шлях до розуміння себе. До розуміння того, що ніхто, крім тебе самої, не зможе виліпити з тебе щось вартісне. Скільки ти вкладеш — стільки отримаєш у результаті. І найголовніше — не забувати поливати. Поливати себе любов’ю. І якщо тобі її недодали в дитинстві чи в юному віці, додавай сьогодні. Щодня. Щохвилини. Просто дивлячись у дзеркало й кажучи: «Ти — найкраща. Ти варта уваги, любові та поваги, варта кохання та мрій, варта подорожей та цікавого життя». Говори все, що ти б хотіла почути.

Не дивуйся, однак я знову закохалася. Так! Закохалася в того чоловіка, якого зустріла 24 роки тому, у того, з ким маю трьох дітей, бо й він за цей рік змінився. А може, ми просто повернулися до себе юних, тих, якими були.

P. S. І так, я знаю, що в моєму житті буде ще все. І злети, і падіння, і нові мрії та захоплення, і сум, і радість. Бо ж то життя. У ньому не буває, як у книжці. І фінал не обов’язково з поцілунками й трояндами, хоча… А хто мені завадить мріяти? Правда, ніхто. Хіба сама собі. А це вже — ні!)))) З любов’ю, Таня).

***

Старі люди кажуть, що життя прожити — не поле перейти, і на віку людському всякого буває: радощі є й смутки, є добро, а є й те, що недолею звуть. Аби ще було в кого питатися, коли лиха година минеться.

Фаня прийшла зранку в неділю, мовчки переступила поріг хати, так само мовчки підійшла до матері й сховала заплакане лице в неї на грудях. Мати обіймала дочку, голубила, проводячи по спині теплими долонями, як робила це, коли в дитинстві її дівчинка забивалась або ж їй боліла якась інша вавка.

— Цить, тихенько, моя рідна. Хороша моя дів­чинко, усе минеться. Микола скоро вернеться, час струмком збіжить. Рік-два, і ти незчуєшся, як він дома буде, — переконувала дочку, утішаючи най­старшу свою дитину, яка, їх жаліючи, долю зав’язала собі міцним вузлом. Такий не розвʼяжеш, хоч би й пýчечки до крові стерти довелося. Звідкіля тепер долечку виглядати, як упросити, щоб змилостивилася над донькою і її Миколою?

— Мамо, — схлипувала гірко, — мамочко, я ж думала із чоловіком жити, усе навпіл ділити: радість, горе, аби тільки удвох, укупочці. Як ви з батьком. А он як усе обернулося. Сама та й сама. Свекри, спасибі, не ображають, та тільки без нього чужі люди в хаті.

Фаня втирала сльози дочці, в очі зазираючи. Такі схожі очі, такі, наче в дзеркало дивилася і себе молодесеньку бачила, юну, закохану, що серед вино­градників долю свою виглядала. Донька й справді ­поставою, обличчям, волоссям, рухами в матір пішла, і характер той самий: добра та лагідна, чуйна, совісна. Таку б на руках носити, жаліти, голубити, так нема кому.

— Усе мине, чуєш? Хороше й гірке, усе минає. Живий, дужий. Ти молода. Дочекаєшся. Будете ще діток народжувати й тішити.

— Ой, — схаменулася і просяяла миттю. — А де Софійка з Вітюшкою? Сплять іще? Давайте хоч Михайлика на руках потримаю, наняньчуся.

І за мить замість сліз сама усмішка, забавляє малих і радіє. Їй добре, матері краще стократ. Уже й Фаня всміхається, на стіл накриває, щоб снідали, бо Іван ось-ось від діда з бабою вернеться.

— Мамо, а батько вдома?

— Був, попорався і до дядька Івана пішов. Чи, може, до дядька Андрія.

Нічого не відповіла дочка, промовчала, сестричку хіба до себе притисла міцніш. Софійка ж від щастя аж запищала, забавляючись.

Коли двері вхідні прочинилися й у хату зайшов Іван, кліпнув блакиттю очей — і враз світліше стало, ясніше, просторіше. Наче парубоцькими плечима стіни підтримував.

— О, сестричка в гості прийшла. Сніданок смачнішим буде.

Меншенькі брата почули й чимдуж обійматися, він сміється, до стелі підкидає. Оце коли так бавиться, Фані ввижається, що то брат Йозеф, правда, вони його в дитинстві жартома Пепі звали. Таке ж світле, аж золоте волосся, очі, ніс, усмішка. Навіть рухи, буває, такі ж самісінькі, приміром, коли долонею по волоссю веде, чуба поправляючи. Якби не він, не його поміч і підтримка, Фані скрутно було б, важко з меншенькими, а так наче дорослий янгол у хаті крила розправив.

— Мамо, баба гостинців передала. Пирогів на­пекла.

— А як дід?

— Зі спиною мучиться, але я гній від коня вичистив і від корови. Сіна на тиждень наносив, буряків з погрібця витягнув. Потеплішає — город скопаю отам, у тому клинку, куди з плугом не влізеш.

— От і добре, що допоміг.

— Мам, — звертається, а очі опускає, соромлячись. — Можна з хлопцями увечері біля клубу посидіти?

1 ... 33 34 35 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У затінку земної жінки, Олена Печорна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У затінку земної жінки, Олена Печорна"