Читати книгу - "Замирення"

іншого, і два обличчя дивилися одне на одне, на відстані завдовжки з дюйм, вище обличчя спотворювалося люттю, доки інше, нижче, було незворушно-спокійне, таке спокійне в оточенні роздертих і зім’ятих журналів. Білий папір із червоною лінією берегів, сині лінії, над якими треба писати. Сторінки й сторінки іноді незрозумілого тексту, писаного від руки. Усі ці журнали без імен, а тільки з переліком функцій, а іноді навіть без них, начебто Нуль-зона прокралась і до цих облікових записів. Може, вони самі собою змінювалися, розташовуючись тут, нібито щось величезне засинало, унизу їх, дихаючи всередині та поза межами?

Чи цей розпечений жар оточував їх? А чи оточував самого Вітбі?

Чи обох Вітбі?

Аж доки почується хрускіт. Шиї? Хребта? І Вітбі, пришпилений до гори журналів, зарухається дедалі повільніше, і голова його схилиться набік, а Вітбі нагорі заклякне, засмучено застогне й зісковзне з Мертвого Вітбі, незграбно намагаючись звиватися та обертатися, відповзаючи геть… аби засісти в кутку, спостерігаючи за власним трупом.

Тоді, й лише тоді ти замислюєшся: а хто ж із тих двох переміг? Чи твій Вітбі? Й ким має бути цей мертвий Вітбі, який і по смерті здається таким незворушним, спокійним, а обличчя — гладеньке, без жодної зморшки, очі розплющені та задивлені вгору, ото тільки поза викриває, що це була насильницька смерть.

Потім ти примусила Вітбі покинути це помешкання, подихати повітрям окрай билець, помилуватися цим чудовим непізнаваним пейзажем. Ти згадала про старих привидів, які переслідують тебе, замасковані твоїми вичерпними енциклопедичними знаннями про забуте узбережжя. Вітбі щось тобі каже, поспіхом, але ти не чуєш. Ти скоріше намагаєшся заповнити прогалину між своїм сценарієм, своєю інтерпретацією — або щоб заспокоїти Вітбі, або щоб перекреслити його досвід. Забути про гору журналів. Те, що ти не хочеш задовго тримати у собі, те, що доводить тебе до безумства, бо це не твій порядок речей? Ігнорувати нереальне, щоб воно не набуло більшої реальності.

Спускаючись униз, ти шукала Мертвого Вітбі, але його ніде не було.

Ти ніколи не дізнаєшся правди.

Але в тому, що, за присягою Вітбі, був рюкзаком Мертвого Вітбі, ти виявила два цікаві предмети: якусь химерну рослину й потрощений мобільний телефон.

10. КЕРМАНИЧ

Керманич прокинувся й побачив чобіт і ногу, усього за шість дюймів від того місця, де він лежав на боці під якимись ковдрами. Чорна підошва армійського чобота була зношена й поцяткована горбочками, ніби мапа схилів пагорбів. Суха брудота і пісок нерівномірно застрягли між чорними шпичаками, які забезпечували кращу рівновагу. Було тут і крильце бабки, яке приліпилося вздовж підошви, розсипавшись на округлі грані та мерехтливі смарагди. Плями трави, мазки водоростей поприсихали збоку чобота.

Цей пейзаж вразив його як доказ відсутності належного догляду, недбалого ставлення до порядку, небажання очищати взуття від налиплого листя-сміття. А поряд із чоботом видніла ясно-брунатна м’язиста ступня, яка, здається, належала іншій людині; нігті на ногах підстрижені, великий палець щільно забинтований свіжою марлею з плямою висхлої крові.

І чобіт, і ступня належали Ґрейс Стівенсон. Над підйомом її ступні він побачив, як Ґрейс тримає три зім’яті сторінки, вирвані із звіту Вітбі, які він, Керманич, урятував. В армійському однострої, до якого входила й сорочка з короткими рукавами, Ґрейс видавалася стрункішою, але на її скронях з’явилася сивина. Вигляд вона мала такий, ніби прожила безліч літ за короткий час. У неї на боці, разом із наплічником, лежав у кобурі пістолет.

Він перевернувся горічерева, сів і притулився до кутка муру біля неї, а між ними двома було вікно. Хрипкі птахи, які розбудили його на світанні, вже угамувалися, — можливо, подалися шукати харч або зайнялися іншими пташиними справами. Може, вже пообідня пора? Жар-птаха лежала, скрутившись клубочком, у камуфляжному спальному мішку; цілу ніч вона трохи металася та видавала звуки, які нагадували Керманичу нявчання його кицьки, якщо її трішки стиснути.

— Якого дідька ти нишпорила у мене по кишенях? — Звинувачувальний тон його слів де й дівся, коли Керманич хутко знайшов у себе в куртці ту саму різьблену дерев’яну іграшку, яку змайстрував колись його тато.

Та, до кого він звернувся, проігнорувала його, продираючись крізь останні слова Вітбі, і це відкривання, сильне, але незбагненне, мінилося то усміхом, то набурмошеним виразом.

— Нічого не змінилося від тої нашої останньої зустрічі. Тепер це навіть ще більша дурість, ніж тоді… мабуть. За винятком одного: тоді сам автор був єдиним йолопом. Єдиним. Тепер ми всі йолопи заплішені.

— Заплішені?

Глузливо-лукавий погляд.

— А хіба «заплішені» — не те слово? Нуль-зона «заплішила» нас, от я її й кляну.

Вона й далі читала-перечитувала сторінки, аж головою похитуючи над певними моментами, а Керманич невідривно вдивлявся, відчуваючи власницький інстинкт. Він відчував дедалі сильніший зв’язок із цими сторінками, боячись, що вона просто зіжмакає їх, підгилить ногою і викине у вікно.

— Чи можу я їх забрати?

Змучений подив, щось у її усмішці підказало йому, що його видно наскрізь.

— Ще ні. Не пора. Зготуй сніданок. Потім подай офіційний запит.

Вона знову заглибилась у читання.

Розчарований, він озирнувся довкруж, роздивляючись простір. Вимушена охайність — видалося йому на перший погляд. Вогнепальна зброя охайним рядом вишикувалася попід муром, поряд з її спальним місцем — матрацом, накритим простирадлом, і ковдрою, якою вона щільно закутувалася. Зім’яте кишенькове фото її подруги стояло на виступі стіни, краї розрівняні. Бляшанки з їжею вишикувалися навпроти бічної стінки і протеїнових батончиків. Чашки і пляшки питної води, яку вона набирала з потоку чи свердловини. Ножі. Портативна плитка. Казанки, сковорідки. Тягла цей багаж усю дорогу з Південного Округу? А чи викопала на смітниках обложеного конвою на узбережжі? Скільки всячини вона познаходила тут на острові, він навіть угадати не намагався.

Керманич ладнався підвестись і підібрати бляшанку, коли Ґрейс розсипала сторінки, й вони впали додолу, просто на землю, сиру від дощу.

— Чорт. — Окаряч він посунувся вперед, щоб підібрати їх.

Цівка пістолета Ґрейс тицьнула йому в голову біля вуха.

Він залишився напрочуд непорушний, дивлячись туди, де спала Жар-птаха.

— Ти справжній? — спитала вона деренчливо, ніби її голос сів, постарішав, як посивіло волосся. Чи мав він угадати щось глибше, роздивляючись її чобіт, її зап’ястя?

— Ґрейс, я…

Вона дала йому дзвінкого потиличника й ще глибше вдавила цівку пістолета йому в шкіру, шепочучи:

— Не згадуй мого триклятого імені. Ніколи не згадуй мого імені! Жодних імен. Воно може знати імена.

— Що може знати імена? — ковтаючи слово «Ґрейс».

— Хіба ти ще не дізнався?

Презирливо.

— Поклади пістолета.

— Ні.

— Чи можу я сісти?