Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Я вже думав своє, я вже засинав майже, а Тарек плів мені свою лагідну неможливу казку:

— Прислухайся. Ти зможеш почути, як плескає вода, коли змучена жінка пере одяг у брудному потоці десь, припустимо, в передмісті Катманду. Чуєш? Чуєш, як плес­кає? Їй не боляче, другий її син живий та здоровий, вона пишається тим, який він міцний і які в нього щічки. Це першого забрала хвороба — звичайна діарея, від антисанітарії — зневоднення й смерть. Вона справді радіє, хоч речі, які вона пере, носив колись її первісток — вона не забула його, просто вірить, що він переродився знову і десь щасливий тепер, з багатшими батьками. Щиро вірить, так само, як моя мати у пророка Мухаммеда і в те, що язичникам нізащо не потрапити на небо.

Мені не було до цього діла. Не було діла до Катманду, і най ця жінка народить ще сто своїх «непалят», я хочу прожити своє…

— А як здригається від ридань сусідка по квартирі? Це ж могла би бути твоя сусідка, це десь на околицях твоєї столиці… Вона заходить у ванну кімнату, вмикає воду на повну — розтрачує те, за що непалка віддала б півжиття, до речі, — і плаче. Вона зовсім сама, хоча в неї дорослий син, мешкає з нею і не збирається з’їжджати — від нього і ховається у ванній.

Я майже не сперечався з ним, але й погодитись не міг. А Тарек ніби співав пісню, пояснюючи самому собі, для чого витрачає своє життя, витратив уже майже повністю на спостереження чужого горя:

— Без зиску для себе, — говорив він. — Не так, як поети, що шукають слави, не так, як лікарі, що шукають грошей…

— А що тоді шукаємо ми?

— Не знаю. Можливо, сенс? Сенс тих страждань, тих дивних збігів? Доказ, що ми єдині і не відрізняємось нічим. Ніхто не відрізняється.

— Лише різновидами страждань і кольорами масок…

— Як у Венеції, ти пам’ятаєш?

— Так. Знаєш, Тареку, я тільки через багато років зрозумів, що чув когось із підводного човна, на якому і загинув дядько Вамби, твого сина… Якби не та трагедія у Норвезькому морі, ми з ним, напевно, ніколи б не познайомились, бо він не опинився б у дитбудинку. Але навіщо це?

Тарек подивився на мене якось дивно, по-новому.

— А я збрехав тобі, Костю, тобто не сказав… Я нікому не казав, крім Лотфії. Я не просто читав чи бачив по телевізору — я чув, як вибухнув Чорнобиль. Я хотів допомогти Ірині, своїй колишній коханій, матері Вамби… Та натомість допоміг якійсь незнайомій жінці. У неї був маленький син, а ще каштанове кучеряве волосся — вона згадувала, як синочок, граючись, тягнув її за кучерики. Я втамував її страх, та, думаю, вона згодом все одно померла — якщо не від променевої хвороби, то від раку. Як Іра… але не вона.

За спиною Тарека, у будинку напроти, засвітились вікна. Яскраво, так, що і в нашій кімнаті стало світліше. Тарек потягнувся рукою до стіни, намацав вимикач — і я примружив очі від болю. Після темряви очам боляче.

— У нас часто вимикають електрику. Влада не проти зекономити на простих людях.

— Наша теж не проти.

Мовчали.

— Коли чуєш світ, не лишається нічого простого і звичного. Всі дрібниці набувають сенсу. Чуєш, як люди радіють? Вони ледь не пропустили футбольний матч, але світло включили якраз вчасно.

— Для цього не треба ніякого дару, — усміхнувся я. — Достатньо знати розклад матчів.

* * *

Того вечора я випив дуже багато чаю. Спав погано, а пізньої ночі (чи то вже раннього ранку), коли я вкотре вийшов у туалет, світла в домі свекра Тарека знову не стало. Я налетів на щось на крутих сходах, і воно покотилося донизу зі страшним гуркотом. Здавалось, я збуджу цілий квартал Каїра. Але на шум вибігла лише Лотфія. Одягнена в якусь гарну фіолетову робу, блискучу — так і сяяла у світлі лампадки у її тендітних ручках. Лотфія розмовляла англійською теж трохи краще за мене.

— Добре, що ви не спите…

— Чому? — здивувався я.

Я й справді не міг подумати, що людина, яка бродить вночі, порушуючи тишу і скидаючи речі зі сходів, — приємність для хазяйки, радше навпаки. Але Лотфія виглядала радісно збудженою, наче тільки-но виграла в лотерею щось значуще.

— Я хотіла з тобою поговорити. Але не при чоловікові… Це важливо. Можна?

— Звичайно-звичайно, — погодився я, думаючи однак, що спочатку було б добре дістатися-таки наміченого пункту призначення — після стількох-то піал чаю.

Лотфія не повела мене у вітальню. Озираючись, як маленька чорна кішечка, вона провела мене на маленьку задушливу кухню, пропахлу липкою пахлавою і ще чимось східним, кардамоном чи що…

— Сідайте, Костю.

Мова Лотфії була схожа на мову Тарека, не лише акцентом. Манера говорити, нахиляючи голову вбік, дивитися в очі, ласкаво, ніби вони розмовляють із кимось, хто скоро помре, і люблять, і не хочуть образити жодним словом. Але говорила Лотфія зовсім інше. Зовсім не те, що її чоловік. Не знаю, чи були вони щасливі у шлюбі, мабуть, все ж були, та погляди їхні виявилися несумісними.

— Мій чоловік — дуже хороша людина, але дорога, яку він обрав, веде у нікуди. І я не хочу, щоб він і тебе потягнув до божевілля, — почала Лотфія.

Жінка, як і я для себе, хотіла для Тарека спокійного людського життя. А головне, Лотфія не припускала й думки, що світу є хоч якась користь із таких, як ми — Тарек і я. А розплатою за безглузду «гру в ангелів» — так сказала Лотфія — буде нам божевілля. Мовляв, лише обмеженість Тарека не дає йому остаточно втратити розум.

— Ті, хто йдуть цією дорогою, або до кінця життя мають хибне уявлення про світ, або божеволіють. І для перших завжди існує небезпека прозріння. Так було з кращим другом Тарека, його наставником… Аби допомогти якомога більшій кількості людей, він спочатку оселився у дивному районі Каїра, а потім взагалі поїхав геть далеко, туди, де, як він вважав, горя найбільше — піднявся вгору за течією Нілу і далі автостопом і потягами подався блукати Африкою. Так і не повернувся ніколи, але люди кажуть, що бачили його — жебрак у лахмітті, лепече щось нікому не зрозумілою мовою, плаче, просить води — але скільки йому не дай, все одно просить. Я думаю… він просить не для себе. Але що з того тим, хто хоче пити? Чи їх животи наповнюються тим його співчуттям?

— Думаю, ні, — визнав я.

Лотфія говорила і говорила, все те, що я давно хотів сказати — собі, а тепер і Тареку, — тільки не міг сформулювати.

— Це як рахувати кленове листя під час листопаду — божевілля, хвороба, мутація генів… Так задумано, щоб листя зжовкло і вмерло, це потрібно прийняти й одразу забути. Ні, не забути — навіть не думати про це!

— Звідки ви знаєте?

— Про що?

— Про листя? Хіба у вас тут в Каїрі кленові алеї?

Вона відмахнулась. Животи не наповнюються співчуттям, і рани від нього не затягуються, говорила вона. Як точно, як правильно. «Це не твоя біда», — казала мені бабуся.

— Співчуття може лише полегшити чиїсь страждання, місії Червоного Хреста куди ефективніші, — сказав я, так впевнено, ніби тепер розумів уже все на світі.

— Волонтери теж не завжди повертаються сповна розуму, — Лотфія відвернулась, ніби для неї із цим було пов’язано щось особисте. — Якщо намагаються нагодувати і вилікувати усіх.

Лотфія говорила досить очевидні речі, порівнювала із роботою лікаря: хірург звикає до смертей пацієнтів, а головне, він не думає, скільки людей померло, не назбиравши грошей на операцію. Бо що буде, коли він задумається? Злетить з котушок, зап’є, як після першого втраченого хворого, і так і не вийде з запою. А диваки можуть ходити навколо й запитувати: ну чому, чому цей чудовий хірург не зробить операції безкоштовно, і цілий світ мусить збирати кошти.

— А чому? — раптом запитав я.

— Бо життя — це природний відбір. Він не встигне вилікувати усіх — встигне лише тих, хто зможе зібрати…

— А