Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Якби що?

— Якби було більше лікарів? Стільки, що вистачало б рівно на всіх хворих.

Мені здалося, що Лотфія засмутилась. Вона так хотіла переконати мене, ніби мені… співчувала. А може, їй теж хотілось, щоб у світі просто стало більше лікарів? Чи більше співчутливих? Чи і тих, і других? І що було б тоді?

— Можливо, ти маєш рацію, — тихо сказала вона. — Але ж це не так просто. Нема й не буде достатньо лікарів, достатньо викладачів, готових безкоштовно вчити на лікарів, достатньо пекарів і фермерів, готових годувати викладачів, поки ті вчать на лікарів, і лікарів, доки вони лікують хворих — безкоштовно. Так ніколи не буде. Тому…

— Що?

— Тому для таких, як ми, найкраще…

Вона знов замовкла.

— Кажи, Лотфіє, будь ласка, — замолився я.

— Є маленьке плем’я на крихітному острівці в Індійському океані. Я покажу на карті, і — добирайся, як хочеш. Плем’я консульєро. Тарек казав, що з дитинства вони вчаться абсолютній довірі, абсолютному співчуттю. Вони можуть позбавити тебе…

— Цього? — здогадався я.

— Так, твоєї хвороби. Тарек каже, що це і є ідеальне суспільство. Мовляв, коли єдність є такою великою, будь-який біль ділиться на всіх і стає несуттєвим. Мій чоловік думає, так може бути всюди. Але це нісенітниця! Консульєро просто не уявляють собі ні торгівлі людьми, ні тортур, ні рабства, ні голоду… Нічого, що насправді відбувається не так далеко від них! Вони ізольовані, тому й щасливі. Це їхній маленький світ, що досі втримується на співчутті. Але менше з тим. У них є ліки — маленькі кульки. Той, хто хоче піти з племені, приймає рішення, бере кульку — хто її знає, яка вона на смак і дотик, може, як м’ятний льодяник, а може, гірка пігулка, — ковтає, на знак того, що лише свій власний біль і свою власну радість він буде приймати повністю. Ближні і дальні лиш тіні і декорації, чужі, сторонні, і голова його буде відтепер вільна від «зайвих» думок про несправедливість світу і сконцентрується на своїх мріях. І можливо, така людина стане щасливою — сама.

Лотфія говорила так швидко, мов читала з якоїсь книжки або просто думала про це стільки ночей, що слова врізалися у серце, чи, може, у сітківку ока, і проектувалися звідти, як на білий екран у кінотеатрі, у цю темну єгипетську ніч без електрики.

— Лотфіє, а це точно допомагає?

— Так.

— Хтось… пробував?

— Я.

* * *

Я тихо йду з дому Тарека і Лотфії, точніше з дому Лотфіїних батьків-єгиптян, яких я так ні разу і не побачив.

Тепер у вранішньому світлі, наповненому цвіріньканням невидимих пташок, я помічаю, що був у ледве не найкращому будинку на всій вулиці, але і його ззовні складно назвати інакше, ніж трущобами. По вулиці з утоптаним рудим піском снують кури, стоїть недалеко, намагаючись дотягнутись до власного хвоста, віслюк — хвіст взяли в облогу великі мухи. Над усім цим тваринним світом нависають дроти, подекуди змотані у великі дротяні гнізда. Якась жінка дивиться на мене спідлоба, припинивши місити щось у великому бляшаному тазу. Я швидко закидаю рюкзак за плечі і кваплюсь покинути це місце. Лотфія казала направо, другий поворот, а далі все прямо, до самого шосе, гладенького, із високими сучасними будинками на горизонті. Каїр, він же різний, ось такий, із курками й віслюками, й інший, зі жвавим потоком машин, що наповнюють повітря смогом і звуками клаксонів, зі старими крамничками і сучасними кафе зі справжньою кавою і канапками, такими ж пластмасовими, як у їхніх західних «прототипах», із молодими людьми, що визирають на вулицю з-за ноутбуків і тримають пластикові горнятка у смаглявих руках — невимушено, і пишуть у соціальних мережах — сміливо, і ніколи нічого не бояться, навіть поліції, що замордувала недавно якогось блогера — Ахмед, син Тарека, розказав мені ранком про це, розпитував, як із цим у нас. Я відповів, що чудово, у нас такого не буває, де там Єгипту. «Ну так, цивілізована країна», — сказав Ахмед гірко і пішов десь нагору, певно, до себе в кімнату чи що там у них нагорі у цій кам’яній халупі…

У готель я більше не вертаюся — грошей і так замало, я не потягну і таксі до готелю, і літак до Коломбо, а там ще потрібно знайти якогось рибалку і доплисти… Я просто пишу Аллі повідомлення і збиваю її єдиний дзвінок. Уявляю, що вона думає про мене зараз. Це вже точно буде розлучення — але тепер я остаточно стану нормальним і тоді легко знайду собі нову дружину. Гарну й нову, так. Може, навіть не побоюсь просити Агуніку…

Треба їхати, бігти ранішніми вуличками Каїра, повз темних чоловіків у світлому одязі, що тягнуть кудись свої візки з різним крамом — сувенірами, одягом, фруктами… Я спершу обертаюсь до кожного з них — ніби намагаюся відшукати серед єгиптян тунісця Буазізі. Але і його тут нема, і мені не можна шукати — змушую себе думати про крихітний острів, що врятує мене від божевілля, назавжди. Доки не пізно, доки я не зрозумів світ, доки я не почув його весь, як є.

Я згрібаю гроші з усіх карток: добиратися до закинутих острівців в Індійському океані — недешеве задоволення. Переліт до Шрі-Ланки, а там — найняти рибалку чи вмовити капітана зійти з курсу, наважитися на гак — звичайно, за серйозну суму, серйозну за мірками Цейлону. Тільки б добратися до племені консульєро.

Розділ 17. Острів

Розпечене вугілля мало б обпікати ніжні підошви. Яскраві іскри мали б лишити болісні цятки на тоненькій дитячій шкірі. І звісно, широко розплющені очі повинні були б наповнитись жахом, чорним, як зіниці. Та вони, очі, сповнені вдячності.

Дівчинка танцює, маленька й боса — найбеззахисніша серед темряви лісу, майже прозора, найкрихкіша серед істот, зірочок-світлячків і тіней нічних метеликів. Зовсім дитя для мене, тридцятитрирічного, блідого до синюшності дядька, що спостерігає поза колом, широким колом дивних, засмаглих і прокоптілих своїми вогнищами чоловіків і жінок. Вони — у солом’яних пов’язках на вузьких висохлих стегнах, вони — у дивних позах і зі скляними від сліз очима, вони — гойдаються у такт із тим дивним танцем на тліючому багатті, і це на них тендітне дівча дивиться із щирою вдячністю.

Отже, це правда. Нарешті.

Потім, у напівтемній місцевій хатині, шоколадній із жовтими прожилками — так виглядає пальмове дерево, — я сидітиму навпроти вождя. Потім я знаками пояснюватиму йому — дикуну чи рідкісному ідеалу того, що так і виходить глевким млинцем, починаючи ще з Адама, що́ саме я шукаю на його острові. Я складаю великий і вказівний пальці — кружечок. І на другій руці — два кружечки. Дві. Так, дві! Потрібно дві кульки. Біла, ось як ця ракушка… і чорна, ось як твоя шкіра.

Я витягаю монетки, говорю то українською, то англійською, то російською:

— Ну ось такі, розумієте? Like this, you see? Вот такие вот ша-ри-ки…

Ні, здається, не розуміє. А я ніяк не збагну, наскільки смішні мої спроби порозумітися за допомогою слів. З ними, хто вміє таке! Навіщо із ними слова? Але я у відчаї, розгублений до того, що ціле моє розгублене покоління там, в Україні, не може зрівнятись зі мною.

Вождь посміхається у сиву бороду і мовчить, за спиною в нього з’являється прислужниця. Я намагаюсь не дивитися на голі груди, але прислужниця молода, груди ще не обвислі, навіть при тому, що бюстгальтери в цій місцевості, на жаль, ще не винайшли — чи, може, якраз на щастя… Кружечки навколо сосків такі ж, як оці кола, що я складаю з великого і вказівного… Я задивляюсь на дівчину, дівчина ніяковіє і нерішуче ступає назад. Для неї я, імовірно, перший блідолиций, якого вона бачила у своєму короткому чи то дикому, чи то ідеальному житті острів’янки.

Вождь примружує очі, без осуду. Легенько змахує чорною рукою, ніби даючи пораду невинній істоті, що за одяг тільки й має пов’язку з соломи і дерев’яне намисто — йди, тікай з очей, рятуйся. Я червонію, незважаючи на свої тридцять три — зрештою, у мене вже два тижні нічого не було: скільки я добирався сюди і скільки був у Єгипті… За цими приземленими роздумами одразу й не помічаю, що́ саме принесла дівчина на великій дерев’яній тарілці, теж шоколадній із жовтими плямками, забуваю на мить, для чого я тут…

Можливо, дівчині і сподобався високий світлий чоловік, що не спускає з неї очей, можливо, ще довго, у снах, вона бачитиме його, білого, як баранці хвиль на океані, і себе,