Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Вбивчий головний біль — посмак жахливих помилок, котрі плавко перетікають в ніч без сну, яка, як і наші з Тоні сили, закінчилася на світанку. Змотані, ми попадали на зім’яту постіль та віддалися Морфею.

Найгірше те, що шал після алкоголю, котрий ми вживали, котрим дихали й котрий злизували одне з одного, розтанув надто швидко як для туману, а в пентхаусі нам кортіло дечого іншого, не підтримувати сп’яніння, тож левову частку з того, що відбувалося між нами я усвідомлювала в режимі реального часу. Просто спинитись не могла. Ніхто не гальмує під час без перебільшень найкращого сексу у своєму житті. Ось і я була не в змозі.

Щоправда, після цього я мала б прокинутись всередині пекельного котла, в якому булькала кипляча смола, і який під зав’язку був напханий такими ж дурепами як я, та всесвіт обрав інше покарання, й то була розпечена сокира, що розкроїла мій череп і досі стирчала в ньому.

І чим я тільки думала, га?

О, ні, мені добре відома відповідь на це геть не риторичне питання. Натякну — не головою. Та невже мені аж настільки бракувало сексу? Дідько!

Зіскочивши з ліжка так, ніби секунду тому спрацювала пожежна сигналізація і я запізнююсь на евакуацію, я майнула до найближчої ванної кімнати, та примудрилась послизнутись на обгортці презерватива — їх на підлозі валялось кілька, — і ледь втримала рівновагу. Найнікчемніша з причин скрутити собі в’язи, і це порівняно зі смертю від бананової шкірки. Мені підходить, після того, що я наробила.

Не те щоб я була настільки затятою прихильницею самобичування за необачні п’яні рішення, проте я справді заслуговувала на покарання згори. Й міцного копняка під мій гарненький задок також.

Нічого дивного, що я захопилася: досвіду в мене малувато, і коли мене в тому стані, що зі здоровим глуздом немає нічого спільного, принадили членом як нерозумне довірливе кошеня — бантиком з фольги, я трішечки злетіла з котушок. Той придурок з випускного класу та кілька випадкових зв’язків у коледжі — ніхто з них не робить мене рівнею Тоні. Тому і не витримав мій імунітет під тиском його диявольськи порочної чарівності. А може, я наврочила, хизуючись своєю витримкою. І куди мені тепер бігти із цим? До жерця сантерії? У церкву? Сумніваюся, що після нічних розваг я зможу увійти всередину й не спломеніти як вампірка або демон — Тоні недарма має звання ледь не найрозпуснішого з мангеттенських холостяків.

У ванній я одразу ж прикипіла до дзеркала. Лишенько! Ну й вигляд! Як в мене ще на лобі не з’явився напис «Головна грішниця цієї ночі». Матуся, мабуть, дещо таки знала, коли обзивала мене блудницею — засоси вкривали мою шию, під очима були патьоки від туші, ще й волосся нагадувало гніздо, в якому оселилися чайки. У цю мить я цілком відповідала тому ганебному прізвиську.

А скільки ж таких обпатраних дівчат, котрих він так само гоцав усю ніч, я бачила на власні очі біля його спальні. Відтепер я одна з них. І цим я завдячую текілі, хай би чорти її усю вилили в Іст-Ривер. Через неї я прагнула віддатись Тоні, вона навіяла мені гріховні бажання й змусила підкоритись їм. Та жалітись вже запізно — не після того, як першу половину ночі я провела на спині під босом, а другу — верхи на ньому.

Прийнявши душ — і чому серед колекції гелів для душу немає жодного з запахом ідіотських вчинків? — я загорнулася в просторий затишний халат, в котрому мріяла розчинитися й таким чином втекти від наслідків, і потрюхикала у кухню.

Сьогодні кавомашина белькотіла презирливо: «Дурепа. Дурепа. Дурепа». У відповідь я похитала головою. Скажи мені те, чого я не знаю, бісова машинерія! Я облажалася по повній.

За кілька хвилин припхався Карло. Частина провини за учорашнє на ньому, до речі, — саме паскудне побачення штовхнуло мене в сповнені пристрасною втіхою обійми Тоні.

Хлопчина, який так завзято за кавою розпускав руки, що наривався на термінову ампутацію, сьогодні був дещо знічений. Невже це й досі тримався ефект від тої моєї тиради? Чи можу я запатентувати її як панацею від кретинів чи потрібно провести ще кілька клінічних досліджень?

Він ніби покірний баранчик промекав коротке привітання та віддав мені пакети з їжею, а слідом простягнув невеличкий конверт. Лист? З вибаченнями? Отакої! То він, виявляється, у душі романтик? Щоправда, схований під маскою хтивого вилупка.

Швидкість мого мислення добряче гальмувало похмілля, і я вищирилася на кур’єра, очікуючи пояснень. Та він мовчав, лише лупав очима й тупцяв на одному місці, ніби не міг дочекатися, коли його вже відпустять. Чи ж намагався дібрати правильні слова, щоб пояснити свою писульку?

— Що це? — суворо спитала я.
— Мені час, — кинув він й спіхом зникнув з-перед очей, стрибнувши до ліфта. Тільки потім, опустивши погляд, я помітила на підлозі свою шкірянку, піджак боса й мереживне дрантя. Зрозуміло, чого Карло був такий сконфужений.

Знизавши плечима — червоніти чи дозволяти сумлінню гризти мене ще й за це я не збиралася, — та запхавши його послання в один з пакетів, я подалася шукати аспірин. Якщо не прийму його зараз, моя голова просто вибухне.

І вже коли я розставляла на столі посуд, а сталевий обруч, що стискав скроні, почав слабшати, я згадала про конверт. Мене все одно мутило від їжі, тож перехопити щось до пробудження Соретті не вдасться, тому я вийняла листа й покрутила у руках, помітивши емблему «Вітторії» у правому верхньому кутку. На багатослівну поему, зіткану з каяття, я, якщо чесно, не розраховувала. Приречено зітхнувши, я зрештою відкрила його.

Виявилося, що всередині не вибачення на папері, а запрошення на обід. Не від Карло, котрий намагався здобути ще один шанс. Великий Джо кликав мене перекусити. Сьогодні. Без Тоні. Він прямо попросив, щоб я нічого не розповідала про це його сину. Правду кажуть, що лихо завжди має компанію. Навіщо я йому знадобилася? Він має мене за вертихвістку чи не так? За мисливицю за грошима? Чи це звичайна формальність й бажання познайомитись ближче з дівчиною, котра запала в душу його дитині? Поки не піду — не дізнаюся. Та чи варто робити це, якщо я не впевнена, що в мене й досі є робота і це єдине, що наразі пов’язує мене з молодшим Соретті?