Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Не хочу обминути й іще одного персонажа цієї повісті, що лишився живий, крім мене, мого батька, тещі та тестя: мого шуряка Йоганна. Після гріховної молодості він справді загартувавсь і очистивсь на війні, повернувся додому, щиро відданий вірі своїх батьків, у чині піхотного фельдфебеля, скінчив університет, одержав диплом і обрав собі почесний фах — торгівлю тканинами, а про свого покійного брата він не хоче й чути, бо той був «баламутом-ліваком». До мене він ставиться з недовірою, бо на мені ще лежить тавро колишнього штурмовика. Звичайно, саме з огляду на ангельську терпимість я не хочу нагадувати йому про сценку з гральними костями в спальні моїх шуряків. Якби я спробував йому це нагадати, він би, мабуть, глянув на мене як на брехуна.

Коли я не згадую тут ні своєї доньки, ні онуки, ні зятя, ні тещі, як уцілілих чи просто живих, то це тому, що маю щодо них певний намір. Я використаю їх для завершення цього ідилічного альбому, в тому порядку, в якому зростають мої симпатії до них. Я трохи обтешу їх і стилізую, щоб вони добре лягли в мурування каплиці й прикрасили споруду.

Коли теща наполягала тоді на негайному весіллі, це було не з розрахунку, хоч вона й признавалась мені, що була дуже рада «так добре влаштувати дочку». Її турбувала легалізація й санкціонування того, що вона називала «відвертою чуттєвістю» і «постійними усамітненнями». Вона відверто визнавала й те, що боїться «нешлюбних або невчасних онуків — тих, що народжуються надто скоро після весілля». Оскільки я був повнолітній, а фотокопіювальні машини працювали на повних обертах, забезпечуючи всіх довідками про «арійське походження», і будь-яку довідку можна було дістати швидко й за невелику ціну (крім мого свідоцтва про хрещення), після квапливого й сумного похорону (моєї матері) відбулося поквапне весілля, від якого лишилось навіть фото. Гільдегард на цьому фото здається несподівано сумною, а обидва шуряки дивують глузливими усмішечками. Є й посвідка про шлюб із свастиками та орлами, де я вписаний як «студент-філолог, що перебуває у даний час на службі». Оскільки Гільдегард побажала, щоб наш шлюб був також освячений церквою, є й церковне свідоцтво з печаткою парафіяльної церкви святого Іоанна Хрестителя. Весільний сніданок відбувся на квартирі Бехтольдів («Ні, без цього я не згодна!»), імпровізували й кадриль та полонез, перш ніж нас відпустили в поквапно найняту мебльовану кімнату (двадцять п'ять марок за місяць) поблизу Хлодвігплац, щоб ми почали там подружнє життя, яке мало тривати двадцять три години, але тривало майже тиждень. Коли молоді, та навіть і старші читачі скажуть, що це занадто короткий час, я дозволю собі зауважити, що багато шлюбів двадцятирічної давності не тривали й тижня, і якщо той факт, що мене арештували й відвели вже до іншого недобровільного товариства не першого, а аж сьомого дня, викличе недовіру чи зневагу читачів до тодішніх властей, я повинен пояснити все стійкістю всього Бехтольдівського клану та мого батька, які заявили, ніби ми поїхали «невідомо куди». Хто нас виказав, ми так і не з'ясували. Мене заарештували в крамниці Батто «Сир-масло-яйця» на Северинштрасе, коли я, ще в оливково-зелених штанях, із сумкою в синю й білу смужечку, купував (уже на картки) масло та яйця нам на сніданок (свіжі булочки вже були в сумці), а Гільдегард прибирала в нашій кімнаті. Отупілий у своєму блаженстві, наче лунатик, я сприйняв двох типів у оливково-зеленій формі, що схопили мене за руки, як лихий сон, а крик гарненьких продавщиць — як вияв симпатії (що, до речі, так і було). Я почав пручатись, вигукувати (всупереч звичці) прокльони, та й згодом під час допитів виявляв не каяття, а те, що в протоколах делікатно назвали «норовливістю й пихою» і кілька тижнів, які мені ще належало пробути в казарменому товаристві, я відсидів по всіляких тюрмах та підвалах і з них кілька днів — у Кельнській міській в'язниці, звідки послав письмову заяву про те, що хочу вступити в штурмовики. Ангела, я не побачив більш ніколи, Гільдегард — тільки через двадцять один місяць. Нам дозволили обмінятися кількома листами; але лист, що проходить цензуру, то для мене не лист, я посилав їх тільки на знак того, що ще живий. Ті кілька разів, коли Гільдегард нелегально провідувала мене або я її, я можу назвати тільки побаченнями, а не шлюбними взаєминами. За цей час я з відповідними характеристиками був переведений з одного казарменого товариства до іншого. Я прожив з дружиною п'ять днів у тисяча дев'ятсот сороковому році, коли народилась моя дочка, а потім іще два тижні — на початку тисяча дев'ятсот сорок першого, коли видужував після поранення в голову, якого завдав мені один француз, що мав усі підстави вважати мене за ворога. Я наткнувся на нього уночі, коли він біг через вулицю з двома кулеметами, добутими, очевидно, на збройовому складі моєї тодішньої казарми. Найдобірнішою французькою мовою, яку вживають директриси гімназій, я попросив, щоб він не змушував мене повестися з ним нечесно. Як саме, я навіть не знав. Нехай, мовляв, просто покине ті залізяки й тікає. Або навіть хай не кидає залізяк, а втікає так, щоб я міг гнатися за ним без нечемності і не наздогнати. Бо нападати на нього мені зовсім не хочеться. Але він навіть не дослухав мене, а вистрілив із пістолета мені в голову, покинув мене закривавленого на вулиці, і я опинився в дуже прикрому становищі «несподівано виявившись героєм», як сказав згодом начальник нашого казарменого товариства. Цей інцидент украй неприємний мені, я його згадую тільки з міркувань композиції.

На цьому вичерпується як воєнна, так і подружня тема, і далі в оповіданні пануватиме тільки аромат мирних троянд. Ті воєнні й повоєнні події, про які я