Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Я люблю твого папугу… він балакає? – запитав я після довгої мовчанки.

– О!.. – Вона розвела своїми блідими рученятами, й зелені очи засвітилися фосфоричними вогниками… – Він такий великий і гарний…

Вона розказала б мені дуже багато, але сипнув рясний дощик, прибиваючи до землі розбещений золотий лист і порох… Ми розбіглися нарізно.

Дідова хата сповнилася пташиним щебетанням. Він, високий та суворий, задумано стояв серед хати, хусточкою протираючи шкельця окулярів, а я зліз на лутку і, дивлячись на бурхливі дощові потоки, що раптово вкрили, скільки оком сягнути, спорожнілу вулицю, – мріяв про такого великого й гарного папугу.

У хаті щебетала пташня, щось наспівував за моєю спиною дід, а за шибами скаженіли ринви.

– Слухай, – обізвалась із свого ліжка моя сестричка. Помовчала й декілька разів гукнула. – Ти спиш уже? – промовила трохи недовірливо, але вже більше до себе.

– Спи, спи, – десь із глибини обізвалася бабка, – спить і добре – вже не рано…

Я не спав… Але хіба міг я обзиватися, коли я був зовсім не тут, зовсім не з ними… Голову я вкутав ковдрою щільно-щільно й у цілковитій, глупій темряві, притиснувши коліна до грудей, розкошував своєю самотою.

Я зовсім був не тут. Уночі я висковзнув з ліжка й повз діда, що розкладав довічні пасьянси, повз дрозда, що заклопотано перелітав з дверей на лампу, а з лампи на двері через старезну веранду з дерев’яною різьбою похилих поручнів, – нишком добувався до саду, сповненого таємниць та тривоги.

У розкошах пожовклих бур’янів я мав непомітний хід під землю, де нікому не знані тяглися безмежні переходи чорних печер. Тут є все – і ліжко, і столик, і коптюча лампа, що навколо роздає довгасті кола жовтого світла.

Тут, непомітно для всесвіту, таємно від денного світла, живемо ми з Льолею. Я вкладаю її спатки до ліжка… Ні, – вона вкладає мене, вона сідає поруч, до моїх рук кладе свою тонку, перламутрову й холодну, та швиденько говорить про червоне й золоте…

Тут можна говорити про свою таємну радість, і мати не ставитиме її навколішки на горох… Край столу в стіні маємо ми чарівний крантик, і коли його відкрутити, з нього посиплеться все, чого зажадаєш – довгасті медяники, зеленуваті шкляні яєчка, олив’яні солдатики, метелики й пташки… Тепло й любо. Весело й затишно.

День був золотого сонця. Воно, не гаряче, але яскраве, блукало між оголених дерев, розчиняючи на самоцвіти решту гарячого листу, й нишпорило стежками, шепотливими й сухими.

Ще з їдальні я почув вигуки й крики дітей, що галасували десь у саду. Недопивши свого молока та вибігши на ґанок, я зразу зрозумів усе; стежкою, що вела до нашої покаліченої дички, бігла Льоля. Її обличчя зашарілося червоними маками, а очи сповнені були гнівними слізьми… А здалеку, з-за кущів зойкало й лунало:

– Брехухо!

Я кинувся наперед, я перейняв її біля хвірточки, що вела до двору… Вона спинилася й сміливо, з погордою глянула перед себе, але не на мене дивилися її хризолітові оченята… Вони слали зір у якусь незнану, повз мене, далечінь.

Я відчув, що треба щось сказати, що треба чимсь скріпити нашу таємну спілку осторонь тих, що кричать. Я ступив крок наперед і торкнувся її плеча. Чогось стало лячно й ніби соромно. Я відчув, що почервонів, почервонів так, що якась куля твердо підкотилась десь із середини й стиснула горло, а на очи наверталися пекучі сльози. Щоб не дати їм сплисти з очей – став дивитися вгору, в глибоку блакить осіннього неба, й пам’ятаю, – білі голуби високо-високо маяли сріблом, мов клаптики паперу за вітром…

– Чого тобі? – перебила вона моє вагання…

– Ти… підземна, – видушив зрештою я.

Вона раптом, немов дика тваринка, одскочила крок назад і… плюнувши мені в обличчя, зникла за зеленою хвірточкою.

– Брехухо, – в нестямі кинув я їй навздогін…

Коли, одридавшись досхочу в пожовклих розкошах лопухів та бур’янів, я лежав горілиць і бездумно дивився в неосяжну блакить осіннього неба, тоді раптом відчув, що безмежно великий сад, глибокий у мудрості старезних лип та крислатих кленів, тисне на мене невимовною вагою…

Напосіла невиразна печаль на кімнату, липуча й тяглиста, як бабине літо. А через ту тяглистість уколе й прониже неспокій, тоді – душно й місця немає. На кімнату так: дубова шахва з виточеними ґронами та листям – вона напосідає незграбна й запорошена. Від її рогів очкастий павук снує тенета. Ліжко під грубу залізне. За ліжком колиска. Стіл дерев’яний під вікном. Вікно. Воно чотирикутником, прорубаним у простір, завжди народжує неясний день та стирає хворобливі присмерки вечорами.

Оленка протирала його, мила, вставляла подвійну раму. Вона лаялась, що накидав під вікно багато недокурків.