Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Час від часу я запрошую її на обід, потім катаю в таксі по Кельну, щоб вона побачила, як можна зруйнувати зруйноване місто. Я беру рахунок за обід (теща любить попоїсти й уміє вибрати «смачненьке») та за таксі, а потім пишу на рахунках: «Нарада між компаньйонами». Мій страшенно високоморальний і педантичний помічник у справах фірми щоразу після цього жовтіє на виду — по-перше, тому, що треба писати «з», а не «між», а по-друге — «це взагалі некоректно». Нещодавно в таксі теща «пронизливо» подивилась на мене своїми темними очима й сказала:

— А знаєш, що ти міг би, що тобі треба зробити?

— Ні,— відповів я занепокоєно.

— Тобі треба було б докінчити навчання,— сказала вона.

І їй пощастило вперше за вісімнадцять років насмішити мене — можу без перебільшення сказати, що реготав я щиро. Востаннє я сміявся так щиро, коли один американський лейтенант назвав мене «focken German Nazi[45]». Можливо, що вони обоє мали рацію — і теща, і лейтенант. Тоді я півголосом наспівував те, що й тепер часом мимохіть мугикаю, особливо коли сиджу сам на терасі в кав'ярні Рейхарда: «В німців жінка, в німців вірність, і вино, і пісня влад...»

Інколи ми сидимо з нею на терасі кав'ярні Рейхарда, і я, не чекаючи пояснень, сам нічого не пояснюючи і не втішаючи, дозволяю їй тихо плакати за її померлими дітьми, згадувати про те, що жодне з них не упокоїлось на кладовищі. Вона не має могил, щоб можна було їх доглядати, не має заспокоєння і тієї оманливої, лагідної прикрашеної квітами тиші, яка вабить до кладовищ романтиків (як от я), і обертає їх мало не в справжні санаторії для психопатів (як от я), бо вони, сидячи в затінку кладовищенських дерев і кущів, можуть спостерігати вдів, що виполюють бур'яни (дивно, але вдівців, що виполюють бур'яни, майже не буває) і розмірковувати про минущість людської плоті.

Сидячи just in front of the cathedral на терасі кав'ярні Рейхарда, я маю всі підстави шкодувати, що я не стою вже на базарній площі в Балагадеріні й не чекаю приїзду цирку, який з'явиться там десь так місяців через вісім.

Коли онука питає мене, чому це прабабуся плаче, вона стає ближчою офіціантам та їхнім клієнтам, яким прикро бачити цю «дивно одягнену стару жінку в сльозах», а нас з бабусею відсовує таким запитанням у категорію неандертальців. Моя дочка й зять «навідріз відмовляються» виходити з нами на люди. Дочка ще має досить пошани, щоб не аналізувати причин такої відмови, але зять називає нашу поведінку «чимось середнім між недоумством і антисоціальністю». Онука ще не позбулася тієї невинності, завдяки якій може спілкуватися з нами. Якби я захотів відповісти на її запитання й пояснити, що за два чи три метри звідси розстріляли одного з її двоюрідних дідусів,— вона навряд чи повірила б мені. Легше вірити обом прадідам, які вміють так точно датувати результати своїх розкопок. А якби я захотів пояснити їй, що є люди, які плачуть на могилах чи на місцях страт, особливо тоді, коли один із страчених — їхній син, то, мабуть, навіть наша мала вирішила б, що такі вияви почуттів випливають тільки з «комплексів чи прихованої злопам'ятності». Навіть нагадування про діву Марію, котра, як кажуть, плакала біля розп'ятого Христа, не врятувало б мою тещу від такого роду звинувачень, а розстріл мого шуряка Антона — від якихось асоціацій з кінофільмами. Та й нашу малу вже не врятуєш, і то не через те, що вона дістала католицьке виховання, а всупереч цьому. Вона користуватиметься релігією, як особливими парфумами, що за кілька років набудуть унікальної вартості.

Поки теща тихо плаче, втираючи сльози занадто великою хусточкою, онука їсть морозиво, а я придумую прізвище, яке б звучало ніби справжнє бразільське і я міг його вписати в наш рахунок; я збираюсь покласти його на стіл моєму сумлінному помічникові як виправдальний документ для податкового відомства. Я вагаюсь поміж Олівейра й Еспіньяго, титулуючи їх кавовими плантаторами чи оптовими торговцями; я будь-коли готовий підтвердити під присягою, що мав з ними ділову нараду. Я підніму палець для присяги й документально підтверджу існування Олівейри чи Еспіньяго. А можливо, я причеплю йому ще й якусь донну Маргаріту чи донну Хуаніту, заприсягшися, що посилав їй квіти до готелю.

Чи мушу я після того як уже визнав, що волію нити тільки чай, іще пояснювати, що означає для мене торгівля кавою? Певна річ, що нічого. Я не відчуваю ніякого морального зв'язку із цією галуззю комерції. Я не дивлячись підписую все, що кладе мені на стіл мій помічник. Однак час від часу я під тиском необхідності беру участь у переговорах із плантаторами, оптовими торговцями, банкірами, і, звичайно, в шафі у мене для цього висить те, що називають «костюм для прийомів». Моє заїкання й нервове посіпування справляють враження не тільки привабливе, а просто-таки вишукане. Вони надають мені до певної міри декадентського вигляду, який ще підсилюється тим, що я демонстративно п'ю чай. Крім того, будь-які спроби зачепити особисті теми я припиняю легким жестом і таким виразом обличчя, який можна витлумачити тільки як «гидливість». Фамільярність завжди була мені неприємна, а «вияв людяності» занадто нагадує мені нелюдяність. Мій зять, що бере участь у тих переговорах, ставиться до моєї манери почасти з подивом, а почасти (із зрозумілих