Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Юра закрив альбом. Зробилося тихо.

– Галю!

– Що, Юро?

– Та я не про те – гусінь. От хочу сказати вам, та думаю, що не повірите, і ще думаю – чи потрібне це?

– Кажіть! Взагалі, треба менше думати…

– Ну, от. Я хочу вам сказати те, що, мені здається, ви повинні знати.

Він, докуривши цигарку, від неї запалив другу. Галя повернулась на канапу і в куточку знову хустиною зап’ялася.

– Мені здається, я йшов довгим-довгим шляхом, де обіруч спали посохлі та покалічені верби. І поля навколо були – посохлі, мертві. Обрії – без дощу, дерева похилі, небо жагуче, земля спрагла. Довго йшов я, – падав, підводився… знову падав і знову підводився…

На хвилинку замовчав, затягся димом, і почав далі:

– Я почуваю, Галю, що кажу єрунду, але я так, іменно так відчуваю! Коли побачив я вас тоді під театром у жовтім колі ліхтаревого відблиску, мені здалося, що я вже пройшов той шлях, що я можу спочити… Вам, може, дивно чи смішно, але ваш образ, вашу душу, не знаючи й не бачучи вас ніколи, я несу через ціле життя, через цілу оту посохлу дорогу… Скажіть, що ви не вірите мені, проженіть мене геть від себе, але це не відмінить нічого, бо я вас, Галю, люблю…

У хаті зробилось напружено тихо й чути було, як відбиває миті старий кутуватий годинник.

Галя кашлянула несміливо й тихо, подивилась кудись у вікно й тихо-тихо промовила:

– Не треба цього, Юро! Не треба робить когось нещасним…

– Кого? – перебив він.

– Нікого…

Кутуватий годинник знову чітко-чітко відбивав миті…

Довго мовчали.

Далі Юра встав, одягся й, підійшовши до канапи, сказав:

– Простіть мене, Галю. Бувайте!

Вона мовчки стиснула йому руку. Коли він зачиняв двері, Галя сказала:

– Заходьте.

Гарячою щокою лягла на холодну ручку канапи й слала тихий погляд повз лямпу на столі в мутні шибки вікна, що на них цілунками липло патлате кульбабине насіння.

Ранок був сірий.

Коли Юра прокинувся в своїй вузенькій і високій, мов тюремна камера, кімнаті, він не зразу пригадав, де він. Невиразні хворобливі сни притупили думки і все звертали до якихось моментів, що їх позбутися було надкрай важко.

Нашвидку одягнувшись, Юра виліз у вікно й поспішним кроком рушив до міста.

У ранковім тумані дзвінко відбивали по цеглі його кроки. На міськім годиннику пробила сьома. У місті було порожньо й заспано. Зупинившись біля маленького рудого будинку, він подзвонив.

Десь за дверима, неначе злякавшись несподіванки, зірвався й надміру голосно розплакався припорошений дзвоник. Юра схопився за ручку, немов хочучи заспокоїти зірваний звук. Далі нервово ходив до воріт і назад до дверей.

Боляче довго тяглася хвилина. Старечий голос за дверима хрипів:

– Хто це?

– Пробачте, Микола Степанович ще спить?

– Товариш Микола ще вчора вдень поїхав до Києва.

– Але ж… – хотів заперечити Юра та передумав, – він мені нічого не переказував?

– Може ви, товариш Гілецький?

– Так, так…

– То панич, то пак товариш Микола вам листа зоставив. Ось я зараз.

Знову чекання. Серце стукає під свиткою, неначе з ребер вирватись хоче.

Біля дверей розчинилося вікно й стареча рука з-за фіранки простягла білого конверта. Юра вирвав його й тремтячими руками намагався розірвати дебелий папір. Зрештою це вдалося. М’ятий папірець було недбало складено. На папері стояло: «Юрко, прости, що не побачив на прощання, їду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.».

Це й усе. Що спільного між Модестом та Миколою може бути? У що він, Юра, мусить вірити?

Дебела жінка, що гнала кудись