Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

- Артеме, я на твій байк не сяду, - я висмикнула руку, - Вибач, але стирчки - водії ненадійні.

- Мм, дивлюся ти зовсім про мене херової думки.

- Без причини?

- Я нажратий не їжджу!

- Та ну?

- І зараз я чистий, - проігнорувавши мою останню фразу, сказав він. Потім схилився до мене. Так близько, що наші лоби майже стикнулися. Аквамаринові очі виявилися в парі сантиметрів від моїх. Тепле дихання чоловіка залоскотало шкіру, - Бачиш?

- Зіниці не завжди ....

- І взагалі, у мене тепер інший кайф.

Від цих слів промайнула думка про героїн, змусивши внутрішньо підібратись. Машинально ковзнула поглядом по передпліччях забувши, що він в куртці.

- Ого, все зовсім погано, так? Я зав'язав, Віка.

- Похвальне прагнення. Ось тільки чи надовго? - радісна хвиля всередині розлютила мене ще більше, - Раптом, знаєш, трапитися депресія - дощик там піде або ще що? Осінь, он, скоро настане. Похмурий час, очей зачарування ...

А цей мерзотник лише посміхнувся у відповідь. Задоволено так. Настільки, що я ледь стримувалася, щоб не стерти цю усмішку на його обличчі гарненько по ньому врізавши.

- Віка, ну момент явно не найкращий, - ніби звертаючись до дитини, промовив чоловік, - Ти дивишся на годинник що дві з половиною секунди, отже точно вважаєш, що запізнюєшся. Зараз ранок, затори. А для байка вони не завада. Поїхали, а?

Бажання поглянути на годинник підтвердило, що він правий. А я й не помічала, наскільки часто це роблю. Як і те, втім, що час справді спливав.

Він просто підвезе мене. Що такого? Звичайнісінька допомога, як і моя, коли йому погано стало. Абсолютно нормально для просто старих знайомих. Не в приклад моїй істеричній поведінці що в лікарні, що зараз.

- Гаразд, - я зробила крок до припаркованого вже біля тротуару байку. Навіть не помітила, коли чоловік встиг його перемістити ... Артем обійшов його і подав мені руку. Він завжди так робив раніше. Виходить, пам'ятав. І як відро крижаної води - а робить так, вирішивши, що небайдужий мені! Грає, щоб самолюбство потішити. Оце вже вже ні!

Я вклала свою руку в його і, подякувавши, забралася на байк. Артем дістав з кофра шолом і простягнув мені. Той самий. Мій. З буквою V, видавленою збоку. З якого дива він його зберігає? Тому, що сенсу купувати новий немає!

- А сам не вдягаєш? - наплювавши на зачіску, я напнула твір мистецтва мото безпеки.

- Мого немає, - хмикнув хлопець, - Розбив, знаєш. А нового не купив.

- Що, берегти стало нічого? - намагаючись не видати реакцію на ці кілька недбало кинутих слів, запитала я.

- Може й так, - він сів переді мною, - Не замислювався особливо. Та й не їздив просто до сьогоднішнього дня.

Безліч питань замиготіли в голові, але я не поставила жодного.

- Так куди їдемо, Віка? - я назвала адресу, але він не рушив з місця.

- Артем, якщо надумав стібатися ....

- Я чекаю, поки ти згадаєш як триматися, - о, ні. Ні, ні та ні. Я .... Як я могла не подумати, що поїздка на мотоциклі передбачає необхідність обхопити його за талію. Адже інакше я не втримаюся точно ....

Повільно простягнувши руки, я обняла його зверху куртки. Переплела пальці і виявилася притиснутою до міцної спині, затягнутою в чорну, нагріту сонцем шкіру. 

Я правда відчуваю грудьми стукіт його серця або мені здається?

Артем різко рушив з місця. Від швидкості захопило подих. Машинально я притулилася міцніше. Треба було відсторонитися. Але вже дуже страшно з незвички. І тільки тому я сиділа зараз впритул до Артема. Так близько, що майже впиралася обличчям в потилицю. Відчувала запах його шкіри і волосся. Хотілося закрити очі і вдихати на повні груди знову і знову. Запам'ятати те, чого і так не забути. Уявити хоч на кілька хвилин, що ми разом ....

- Приїхали.

- Так ..., - зіскочила як ошпарена, стягнула з голови шолом і одним рухом тремтячих пальців легко поправила зачіску, - Ще раз спасибі, Артем.

- Що це за місце взагалі? На офіс «Дримс-буду» не схоже.

- У мене тут іспит, - звідки він знав, де я працюю?

- Серйозно? - посміхнувся чоловік, - І я знову допомагаю тобі на нього не спізнитися? Ну треба ж…

- Виходить, що так, - уникаючи його погляду, як можна недбаліше сказала я, - Ну, бувай-бувай.

Намагаючись не бігти, я кинулася до входу в будівлю. Чомусь я була впевнена, що змогла не виказати себе. Що не показала реакцію на ці кілька слів, що вирвали із темряви дев`яти минулих років спогад про той день, коли ми так само летіли вулицями на його мотоциклі, намагаючись не запізнитись на мій вступний тест і нашу першу ніч перед ним.

Наповнений роботою залишок дня відмінно допомагав не думати й не аналізувати ситуацію і своє до неї ставлення. Увечері прийшов результат іспиту. Звичайно ж, майже вищий бал. Мене можна привітати з тим, що мій диплом скоро буде офіційно котируватися і тут. 

Ще один крок в протилежну сторону від Дерека і минулого зроблений. Ось тільки до чого він назустріч?

Як Артем опинився так близько від мого будинку? Просто їхав повз? Такі збіги взагалі бувають ...

- Пощастило, що перелому немає, - татове бурчання і біль в плечі, що посилився від його маніпуляцій, вирвали з роздумів, - ти повинна була відразу ж їхати в лікарню!

- Із забиттям, тату?

- Ти не могла знати, чи це просто забій, - він обережно забинтував плече, - Нудота? Слабкість? Запаморочення?

Ага, запаморочення було. Тільки струс, який намагався виключити батько тут ні до чого.

- Все в порядку, - я подивилася на нього і маму, - Це просто прикрий нещасний випадок.

- А де твоя машина?

- На стоянці. Я евакуатор відразу викликала, - розповідати про Артема я не збиралася. І думати про нього теж! - Винуватець не я, так що ... Потрібно просто почекати, поки його страхова відшкодує збиток.

Наступного дня було чергове слухання. Мама з татом покладали на нього надії, а я старанно працювала, чекаючи очевидного результату. І, коли мої очікування виправдалися, я вислухала багатослівні запевнення адвоката, що максимум ще пара засідань і заповітне розлучення буде отримане, подякувала і продовжила перервану вичитку чергового проекту договору.