Читати книгу - "Під прицілом італійської мафії, Еліс Кларк"

Коли ми повертаємось додому,  я почуваюся дуже втомленою. Відчуваю, що все ж ця ситуація дуже виснажила мене. Вперше я замислююсь про те, що мені хочеться повернутися додому, в Україну. Адже нам зі Стасом не обов’язково жити в Києві, ми можемо поселитися в якомусь іншому місті, але навколо будуть наші люди, з нашим менталітетом, зі зрозумілою мовою… Можливо, вже минуло достатньо часу для того, щоб всі події, які трапилися раніше, забулись, і ми змогли повернутися?

А ще мені дуже хочеться побачити свою подругу Селіну і її доньку, мою похресницю. 

— Стасе, — кажу я, — А що, коли нам повернутися додому? Я думаю, твоїм батькам ця ідея сподобається…

— Ну, в батьках я не сумніваюсь, — усміхається він. — Але що з твоїми колишніми? Думаєш, вони не будуть тебе переслідувати? 

— Я подумала, що минуло достатньо часу, і скоріше за все, вони вже й забули про мене. Хоча можна зателефонувати Владу і спитати… Я подумала, можливо нам оселитися не в Києві, а в якомусь іншому місті, тоді ми скоріше за все ніколи не перетнемося з ними навіть випадково…

— Але якщо ти хотіла відкривати ресторан, то Київ — найкраще місце для цього, хіба ні? — питає Стас. — В принципі, чому ми постійно маємо втікати… Може, якраз в цьому і помилка. 

— Я думала про Львів, — кажу я. — Зараз там теж дуже активне життя, багато туристів, можна було б почати з цього міста, а якщо бізнес піде, відкрити ресторан і в Києві…

— Але і конкуренція дуже сильна, там тих ресторанів… Хоча, щодо мережі це хороша ідея, — погоджується Стас. — Почнемо зі Львова, а потім за можливості повернемось до Києва. 

— От тільки з фінансами, — я зітхаю. — В мене є певні заощадження, їх вистачить на життя, але не на відкриття ресторану…

— За це не переживай, — Стас усміхається. — Я ніколи ще не брав грошей у батьків, але вони завжди хотіли, щоб я перестав займатись "бунтарством" і почав свою справу. Думаю, вони з радістю позичать нам грошей без відсотків і часових рамок. 

— У твоїх батьків так багато грошей? — я трохи здивована. Думала ж, що вони просто працюють у сфері туризму. Хоча потім згадую одяг його матері, її слова під час нашої розмови… Можливо, Стас щось недоговорював? 

— Ну… Щодо того, що вони працювали в сфері туризму — це правда, але вони власники мережі готелів, — відповідає Стас. — Не хотів тобі казати, бо переживав, що через це буду думати, що подобаюсь тобі через гроші…

— Ти справді міг так подумати? — мені стає сумно.

— Ну це було ще тоді, коли в нас не було стосунків… А потім мені було соромно зізнатись, — відповідає Стас. — Бо я обманював.

— Це так несподівано… То ти в нас багатий спадкоємець, але чому працював простим охоронцем? 

— Бунтував, — він знизує плечима. — Не хотів, щоб їхня імперія визначала моє майбутнє. Я ніколи не хотів успадкувати їхню справу і сподівався, що колись знайду те, що сподобається саме мені, і тоді вже займусь цим.

— Але туристичний бізнес — це теж цікаво, — кажу я. — Можна подорожувати, жити в різних країнах… Хоча от зараз я розумію, що дома все одно краще. Я так засумувала за Україною, що хоч прямо зараз замовила б квитки на літак…

— Ну, це не проблема, — відповідає Стас. — Значить, давай замовимо. Полетимо додому, і вже там будемо влаштовувати наше життя. Друзі, думаю, зрадіють, що ми повертаємось.

 — Треба їм зателефонувати… — я беру мобільний.  — Може, подзвонити Селіні, як ти думаєш? 

— Давай, — погоджується Стас. 

Я набираю номер подруги, і вже за хвилину чую її радісний голос: 

— Привіт, — каже Селіна, — а я тільки думала сама позвонити тобі! Я поставила тебе на гучномовець, Влад теж тут!

— Привіт! — вітається Влад. — Стас з тобою?

— Привіт, я тут, — відповідає Стас.

— Як ви, Алю? — тепер питання задає Селіна, я чую, що вона дуже радіє, що ми подзвонили.

Все ж дуже класно мати таких друзів, які з тобою і в вогонь і в воду, які підтримають в будь-якій ситуації.

— Ми вирішили повернутись додому, — кажу я.