Читати книгу - "Найкраще в мені"

Він відчував, як гаряче від її дотику.

— Добре, — зрештою мовив він, — обіцяю, що більше такого не робитиму. Вона уважно дивилася на нього, намагаючись упевнитися, що він каже щиру правду. Вперше з часу їхньої зустрічі Довсон виглядав майже знесиленим. У його позі було щось занепадницьке, і поки вони сиділи поряд, вона все думала, що з ним сталося б, якби того літа вона не поїхала з міста. Чи навіть якби вона навідувала його у в’язниці. Їй хотілося вірити, що все було б хоча трішечки інакше, що тоді він міг би жити, не озираючись назад. Що Довсон, може і не щасливий, міг би, можливо, відшукати в собі спокій. Бо спокій для нього завжди був недосяжним.

Але ж він не був у цьому самотній, правда? Хіба не всі цього прагнуть?

— Я маю ще в дечому зізнатися, — мовив він. — Про Боннерів. Аманда затамувала подих.

— Ще щось?

Він потер перенісся вільною рукою, наче тягнучи час.

— Цього ранку я відніс квіти на могилу Боннера. Так я чинив відтоді, як мене випустили. Коли вже не міг не думати про це, розумієш?

Вона пильно дивилася на нього широко розкритими очима, очікуючи на ще якийсь сюрприз, та сюрпризів більше не було.

— Оце вже не дотягує до всього іншого, що ти робив.

— Розумію. Просто подумав, що треба й про це сказати.

— Чому? Бо тобі тепер цікава моя думка? Він знизав плечима:

— Можливо.

Якусь мить вона не могла добрати слів.

— Гадаю, у квітах немає нічого поганого, — зрештою відповіла вона, — якщо не переборщити. Це насправді… доцільно. Він повернувся до неї обличчям:

— Правда?

— Так, — відповіла вона. — Квіти на могилі означають, що тобі не все одно, але вони не є втручанням у чуже життя.

Він кивнув, та нічого не сказав. Аманда нахилилася до нього ближче.

— Ти знаєш, що мені спало на думку? — запитала вона.

— Після всього, що ти почула, боюся навіть здогадуватися.

— Гадаю, ви з Таком більш подібні, ніж вам здавалося.

— А це добре чи погано?

— Я досі тут з тобою, правда ж?

* * *

Коли спека стала нестерпною навіть у тіні, Аманда наполягла на тому, аби повернутися до будинку. Сітчасті двері тихенько зачинилися за ними.

— Ти готова? — запитав він, оглядаючи кухню.

— Ні, — сказала вона. — Та, певно, треба все-таки це зробити. Для протоколу: мені все одно це видається неправильним. Не знаю, навіть, з чого почати.

Довсон обійшов кухню перш ніж знов подивитися на неї.

— Добре, давай так: що тобі найпершим спадає на думку, коли пригадуєш останню зустріч із ним?

— Як завше. Він говорив про Клару, я готувала вечерю, — вона знизала плечима. — Я вкрила йому плечі ковдрою, коли він заснув у кріслі.

Довсон повів її до вітальні й кивнув у бік комина.

— Тоді, мабуть, слід тобі взяти фотокартку.

— Не можу.

— То ліпше, якщо її викинуть на смітник?

— Ні, в жодному разі. Але ти візьми. Ти знав його ліпше за мене.

— Це не зовсім так. Мені він про Клару не розповідав. І коли ти дивитимешся на це фото, то пригадуватимеш їх обох, не тільки його, і саме тому він розповідав тобі про неї.

Коли він побачив її вагання, то підійшов до комина й акуратно витяг фото з рамки.

— Йому хотілося, аби для тебе це щось означало. Йому хотілося, аби вони обоє були важливі для тебе.

Вона взяла фото і стала роздивлятися його.

— Але якщо я візьму його, то що лишиться тобі? У тому сенсі, що тут не так вже й багато речей.

— Не переймайся. Я тут дещо бачив таке, що мені хотілося б зберегти, — відповів він і рушив до виходу. — Ходім.

Аманда пішла за ним вниз по сходах. Коли вони наближалися до гаража, її осяяло: якщо дім був тим місцем, де між нею й Таком виник зв’язок, то для Довсона таким місцем був гараж. І ще до того, як він знайшов те, що шукав, вона знала, що воно буде.

Довсон узяв випрану-перевипрану бандану, охайно складену в кутку верстата:

— Він хотів, щоби я взяв собі саме її.

— Упевнений? — Аманда недовірливо глянула на клапоть червоної тканини.

— Це зовсім дрібниця.

— Оце вперше я побачив тут чисту хустину, тож ясно, що вона чекає на мене, — широко усміхнувся він. — І, так, я упевнений. Бо для мене Так був саме таким. Напевне, ніколи його без хустини й не бачив. І колір завше той самий був, звісно.

— Звісно, — повторила вона. — Це ж наш Так, наш містер Вірність Звичкам. Довсон поклав хустину до задньої кишені джинсів.

— Це не так уже й погано. Зміни не завжди на краще.

Фраза повисла в повітрі, і Аманда не підхопила її. Та коли він сперся на капот «Стінґрея», вона відчула, як щось ворухнулося в ній, якийсь приплив невиразних спогадів, і вона зробила крок до нього, кажучи:

— Забула спитатися в Теннера, що робити з автівкою.

— Я саме подумав, що можу закінчити її. Тоді Теннер просто зателефонував би власникові, і той забрав би її.

— Правда?

— Наскільки можу судити, всі деталі є. Крім того, я більш ніж упевнений, що Так був би радий, якби я довів цю роботу до кінця. І ти ж сьогодні вечеряєш із матір’ю, тож я увечері вільний.

— А скільки часу це забере? — поцікавилася Аманда, роздивляючись пакунки з деталями.

— Не знаю. Може, пару годин.

Вона перевела увагу на авто й обійшла його з усіх боків, а тоді знов підійшла до Довсона.

— Добре, — сказала вона. — Тобі, може, допомогти? Довсон стримано посміхнувся:

— То ти навчилася колупатися у двигунах за ці роки?

— Ні.

— Тоді не переймайся, візьмуся за це, коли ти поїдеш. Тут роботи кіт наплакав. Не хочеш усередину повернутися? Тут щось аж надто спекотно, — запропонував він, вказуючи на будинок.

— Я б не хотіла, щоби ти працював допізна, — відказала вона і, наче увімкнувши колись звичний, а тепер забутий режим, автоматично пішла влаштовуватися на своє улюблене місце: прибрала убік монтувалку, вилізла на верстат і зручно там всілася. — Завтра в нас великий день. До того ж, я завжди любила спостерігати за тим, як ти працюєш.

В її