Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Тепло. Геть, як на південному узбережжі. Затишно потріскує сухим хмизом багаття. Лагідно щось нашіптують хвилі, ліниво накочуючись на пісок. Сонце високо, але не пече, а приємно зігріває. Благодать… Не те що вставати, на інший бік ліньки перевернутися. Так би й лежав, доки не зголоднію.

— Ну, ти й майстер дрихнути… — долинає знайомий голос, прихований від мене буйними язиками полум'я.

Ліниво розплющую очі і бачу людину, що сидить по той бік багаття, по-східному підібгавши ноги.

— І тобі не хворіти, — бурмочу розслаблено. Хоча саме поряд із цим персонажем краще тримати вушка сторчма. — Тебе тільки не вистачало до повного щастя. А цього разу що знадобилося? Який зі світів треба терміново витягати з... гм... загалом, ти зрозумів... Причому, бажано, ще до обіду?

— Та гаразд… Що за інсинуації? Начебто для того, щоб відвідати давнього друга обов'язково потрібна причина? Чи ти не радий мені? — З легким глузуванням відповідає Фревардін.

— Знайшов дурня… — розуміючи, що поспати мені все одно не дадуть, підводжуся, підпираючись рукою. — Хотів би я бачити того, хто дивлячись богові у вічі, скаже, що він йому ворог. Ясний пень, що друзі.

Фревардін видає короткий сміх і доброзичливо посміхається.

— Добре сказано. Треба буде запам'ятати… А то, знаєш, дехто починає кричати: «Чур мене!» і хреститься даремно.

— Дивні люди, — погоджуюсь із богом. — А якщо правду? Що там знову треба терміново зробити для порятунку світобудови? — продовжую у попередньому дусі.

— Не повіриш, але зовсім нічого, окрім того, що ти й так уже робиш, — ніби на повному серйозі відповідає Фревардін.

— Тоді в чому сенс візиту? Поцікавитись здоров'ям? Дякую, нічого… скрипимо потихеньку…

— Можна й так сказати… — знизує плечима божество. — Ти ж знаєш, що Всесвіт тримається на рівновазі. І щойно десь Порядок починає перемагати Хаос, чи навпаки — тканина світобудови починає розповзатися. І потребує втручання доглядачів.

— А в нас вона розповзається? — Сідаю зручніше, оскільки здоровий і міцний сон скасовується без жодного сумніву.

Фревардін якийсь час мовчить, чи роздумуючи що сказати, чи взагалі ігноруючи питання. Але потім все ж таки відповідає:

— Ні, до цього ще не дійшло… Але цілком можливо, що незабаром ситуація зміниться…

— Ага, — вимовляю надавши голосу максимальний сарказм. — Пожежі ще немає, а пожежники вже приїхали. Так?

— Не будь занудою, Владе. Ось скільки тебе знаю, вічно ти у всьому підступ шукаєш?

— А його нема?

— Абсолютно… — обличчя божества сама щирість. — Проходив повз, зазирнув на вогник… а тут ти. До речі, все правильно робиш. Ось тільки поспішати таки варто. Твій ворог… ти вже з ним познайомився… у підземеллі… Загалом, він теж час не марнує і стає дедалі сильнішим. І якщо не встигнеш його зупинити доки він не увійшов у повну силу, ось тоді тканина Всесвіту може і не витримати. А яким сутностям його перемога відкриє дорогу у ваш світ, краще й не знати… Жахи ночами замучать.

— Попереджений — отже, озброєний… так? — хмикаю. — Ніби раніше було інакше. Допоміг би краще…

— Не можу, Владе... Ти ж сам знаєш, пряма допомога відразу компенсується стражами Рівноваги. Причому не завжди адекватно. Воно тобі потрібно? Щоб твій ворог став взагалі невразливий? Повір, ти й так дуже непогано справляєшся, — киває на шолом, що лежить поруч.

— Обладунок? Це так. У принципі, є досить реальний шанс зібрати повний комплект. А ось зі зброєю проблема. Може, хоч місце підкажеш, де шукати меч і щит?

— Шукати? — Здивовано промовляє божество. — М-да… Гарне питання. Навіть не знаю що відповісти. Схоже, ти справді втомився, якщо очевидного не помічаєш.

Фревардін піднімається на ноги і простягає мені руку крізь полум'я.

— Прощай, Владе Твердиличу… І це… відпочинь як слід… І навколо уважніше поглядай.

Відчуваю міцний потиск руки, а наступної миті залишаюся біля багаття в повній самоті.

— І чого приходив? — бурмочу собі під ніс, перефразовуючи старий анекдот. — Ні мені «здрастуйте», ні Сарі «дякую». Відпочинь… Навіщо тоді було зі сну виривати?

Потім дивлюся на те місце, де сиділо божество, і крізь полум'я зауважую, що там щось лежить.

— Е-гей! — кажу голосно в простір. — Ти нічого не забув? Фревардін? Ау?

Тиша… Ну, так. Божество. Зараз вже може бути за тисячі кілометрів звідси. А то й в іншому вимірі.

— Що там таке? — почуття цікавості долає лінощі. Піднімаюсь і обходжу багаття.

Одразу не зрозуміти. Річ майже повністю прихована піском, стирчить лише краєчок. Стаю навколішки і розгрібаю нанос.

— Ух ти! — насилу стримую радісний скрик. — Ось зараза… Пряма допомога заборонена, то, сьо, п'яте, десяте… І ось так… дякую, типу…

Наполовину похований піском переді мною лежить щит. Каплевидний, червлений, як у давніх київських дружинників. Із роззявившою пащу лев'ячою головою замість умбона. Дуже потрібна річ… яку я знайшов сам, без будь-якої підказки… Так що сторожі рівноваги можуть спати спокійно. Мало що і де валяється...