Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Так, кажуть, що упиря куля не бере? Чи брешуть?

— З мониста шріт зробив. Сріблом стріляв. Поранив. Але той все одно втік. У Степановій балці заховався.

— Ще одна капость на наші голови… — буркнув Лейба і наповнив чарки. — Не могли ті бусурмани зі своїм золотом іншим шляхом їхати?

— Не скажи… — замислено пробурмотів Нестор. — Я хоч і недавно тут, і ще навіть кут не зігрів, а думка про те, о десь поруч закопана скриня повна золота, якось бадьорить.

— Власне тому, що ти тут недавно, — розуміюче кивнув шинкар. — Лише на моїй пам’яті хто тільки не намагався його знайти. З прийшлих, маю на увазі. Місцеві облишили пошук уже літ з п’ятдесят… якщо не більше. 

— Думаєш, жодних шансів? — розчаровано протягнув Нестор.

Лейба лиш руками розвів.

— Шкода… — зітхнув козак. Помовчав хвильку і знову вказав поглядом на карафку з горілкою. Зачекав поки шинкар наповнив склянки, а т оді підняв свою — І все ж, давай вип’ємо за те, щоб мрії хоч час від часу збувалися.

— І щоб жінка не дізналася… — докинув Лейба, підморгуючи.  

Закусили. Похрумкотіли капусткою. Нестор натоптав люльку, припалив від свічки і пихнув димком. Лейба ледь помітно поморщився, навіть відсунувся трохи.

— До речі, хотів спитати… а що ти кожного дня у Смілу приїздиш?

— Та я ж, наче казав? — потис плечима запорожець. — Побратим мені шмат землі заповів. От і хочу в управі папери на володіння виправити. Але писар сам не береться, а пана сотника в місті нема.

— Писар не хоче папери завірити? — перепитав здивовано шинкар. — Дивина… Хоча, стій. А ти йому скільки давав?

— Давав що? — перепитав Нестор.

— Зрозуміло… — гмикнув жид. — Давай сюди свої папери.

— Навіщо?

— Бо ти так до Великодня ходитимеш… — взяв від козака згорнений в цидулку пергамент і поклав під ляду. — Один дукат…

— Що?

— Дукат один з тебе, якщо хочеш ще до полудня справу завершити.

— Гм…— козак сунув руку за пояс і добув з нього золоту монету. — Я їх не висиджую… — уточнив про всяк випадок. — Більше не дам.

— Азохен вей… — зітхнув шинкар, дивлячись щиро і сумно просто у вічі козакові. — Ти думаєш, це мій порнос? Щоб мої вороги так ґешефт робили. Це пану писарю на чорнила і на пера. А щоб ти не думав на Лейбу зле, от тобі взад монисто і гроші. Сходиш до майстра сам.

— Гов, гов… Я не хотів образити, — замахав Нестор руками. — Давай, краще ще по одній?

— Можна, — не став відмовлятися шинкар. — Але Лейба не образився. Просто, не будемо час марнувати. Я займуся тим, що важливіше, а до Гершка сам сходи. Передаси від мене уклін, і він усе зробить красиво. А поки майстер рихтуватиме прикрасу — я з паном писарем твою справу залагоджу. Годиться?

— Ще й як! — щиро втішився козак.

— От і домовилися. Приходи після обіду. А якщо ночувати зостанешся, то Сара була вельми задоволена як зі щедрості пана козака, так із його ґречності.

— Мені теж душе сподобалася гостинність твоєї племінниці, Лейбо, дай бог їй щастя і судженого, — Нестор твердо зиркнув у вічі шинкареві. — Але це було один раз і на тому квітка. У мене тепер є де ночувати. І, маю надію, на стале.

— Лейба почув, — кивнув шинкар. — І вже забув, що мав говорити…

— Ти не сказав, де шукати майстра.

— Справді. Як з шинку вийдеш, повернеш направо, плечима до церкви і йди просто, аж до перехрестя. Там звернеш ліворуч, в бік ріки. Друга хата по праву руку. Крита гонтою. А даху лелече гніздо і стара грушка біля воріт. Заблудиш, питай майстра Гершка. У Горішнім куті його кожен пес знає.

— Зрозумів… — Нестор змірив оком бутлю, на денці якої ще плескалося на добрий палець. — Ну, що? Не будемо залишати на сльози?

— В жодному випадку, — гаряче підтримав шинкар, розливаючи рештки. — З пана козака один таляр.  

— Тримай… — на ляду ліг уже третій золотий. — Гарний ти чоловік… Знаєш, що козакові треба. Ну, щоб наша доля нас не цуралась…

Нестор подивився на шинкаря, підморгнув, і вони, дружно сплюнувши через ліве плече, завершили в один голос: — І жінка не довідалася.

Випили. Занюхали хлібом. Двері заскрипіли, впускаючи клуби свіжого, просоченого морозом повітря.

— У плече, значить, кажеш, почвару вцілив? — гикнувши, сказав Лейба, дивлячись за спину козакові. — У ліве?