Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Нестор озирнувся.

Позаду, затуляючи двері, стояв широкоплечий, ще міцний, але вже немолодий козак. За зимовою погодою одягнений у довгий кожух і, якби не значок сотника, приколотий до смушкової шапки, то нічим би й не відрізнявся від більшості міщан. Хіба що підвішеною на перев'язі лівою рукою.

Позаду нього, підпираючи головами притолоку, на Нестора похмуро дивилися ще двоє новоприбулих. Судячи з однакового одягу та зброї — міські козаки.

— Запорожець? — уважно дивлячись в обличчя, запитав сотник.

— Звідти, — не відхрещувався Нестор.

— Той самий, що на землі Твердохлібів осісти хоче?

— І це не розходитися з правдою, — кивнув Нестор.

— Давно з Січі?

— Третій день буде… — так само поступливо відповів запорожець, не бачачи причин для тривоги, хоча такий допитливий тон уже починав насторожувати. Як і сердюки за спиною сотника.

— А де ночував?

— На хуторі Оробця.

— Що ж, все сходиться, — кивнув сотник і махнув рукою. — Взяти його!

Хоч і не розуміючи причини, Нестор все ж таки був готовий до такого розвитку подій, тому лише змістився трохи вбік, схопив з шинквасу майже порожній штоф і з розмаху опустив його на голову найближчого сердюка. Потім повалився спиною на прилавок, зміщуючи вагу, зігнув ноги і, коли наспів другий — брикнув його щосили в живіт. Сердюк охнув і відлетів убік, збиваючи стіл, що недоречно підвернувся.

— Не знаю, що тут відбувається, але зв'язати себе не дам! — зиркнув з-під лоба на сотника Нестор. — Краще не ставай на шляху, пане! Не подивлюся, що поранений.

Той промовчав, та убік відійшов.

— Повторюю, у чому б ви мене не підозрювали, я ні в чому не винен. Так що давай зробимо так: я собі піду, а на днях, коли все заспокоїться, повернуся, і ми про все поговоримо. Втікати не збираюся.

Про всяк випадок, не повертаючись до сотника спиною, Нестор бочком підійшов до дверей, відчинив їх і вискочив у сіни. Там накинув на плечі кожух, надів шапку і вийшов надвір.

І одразу зрозумів, чому сотник навіть не намагався його затримати. Перед шинком стояли ще троє сердюків, націливши на вхід списи. Досвідчений сотник добре знав, на що здатні запорожці, і приготувався заздалегідь.

Якби це була сутичка з голомозими, бій на смерть — Нестор так просто не здався б. За поясом заряджений пістоль. Одного напевно уклав би, а з двома можна й повоювати. Не вперше... Але, не розуміючи, що відбувається, вбивати своїх — а постріл впритул вірна смерть — рука не піднімалася. Та й жевріла всередині надія, що це якщо не дурний жарт, то помилка. І невдовзі все проясниться.

Ці сумніви і, спричинена ними, хвилинна затримка, поставили крапку. Нестор відчув рух за спиною, почав повертатися, але тієї ж миті отримав сильний удар по потилиці, і світло в очах померкло.

Отямився від води, що лилася на голову.

Розплющив очі, проморгався.

Невелика кімната, судячи з відсутності вікон, — підвал. Світло від смолоскипа біля дверей та свічки на столі. У кімнаті двоє. Вже відомий Несторові писар і... пан сотник. У кімнаті досить тепло, так що обоє зняли кожухи. На писареві темного сукна сюртук, сотник красується в багатому жупані. Рука, як і раніше, підвішена на перев'язі. Писар сидить за столом, перебираючи якісь папери. Сотник крокує туди-сюди.

Сам Нестор підвішений на зв'язаних та підчеплених на гак у стелі руках. За відчуттями, більше не били. Тільки потилицю щемить. Добре, що у шапці був, може, гулею обійдеться.

— Здається, отямився! — першим помітив розплющені очі писар.

Сотник зараз же приступив ближче, взяв здоровою рукою за підборіддя і підняв угору, щоб подивитися козакові в очі. Нестор скористався моментом і твердіше встав на ноги, хоч його все ще хитало після удару.

— Ну, привіт, Несторе Журба… чи як тебе там?

— Так і клич… — дуже хотілося сплюнути слину, що зібралася в роті, але причин для того, щоб харкнути в обличчя сотника, Нестор поки не бачив. — Самого як величати?

— Смілянський сотник Микита Курбах.

— Ти б відійшов убік, пане Микито… Забризкаю… — Нестор демонстративно відхаркнув, але плювок притримав.

Сотник поспішно відступив, гидливо скривившись.

— Пити дасте? — прочистивши горло, спитав Нестор. — А то від вашої гостинності у мене в роті пересохло.

— Подай… — наказав сотник писареві.

Той із видимим небажанням вибрався з-за столу, зачерпнув кухлем, мабуть, з того ж відра, з якого перед цим козака поливали, і підніс до губ.

Нестор із задоволенням зробив пару ковтків та кивнув.

— Інша справа. Тепер можна поговорити. Не хочете пояснити, пане сотнику, що у вас тут відбувається? За що посеред білого дня хапають ні в чому не винну людину і тягнуть у підвал?

— Невинного, значить? — скривив губи сотник. — А вдову Андрія Оробця хто вбив?

— Марічку?! — вражено скрикнув запорожець. — Коли?! Як це сталося?!