Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Я була вдячною за це, – проказала Тіна. – Жоден із вас не був удячним.

– Ти не розумієш, Тіно! Неможливо бути вдячним із примусу. Якось це все погіршує, коли почуваєшся зобов’язаним бути вдячним. Я не хотів, щоб мене сюди привезли. Я не хотів цих розкошів. Я не хотів, щоб мене забирали з мого власного дому.

– Ти міг опинитися під бомбардуваннями, – зауважила Тіна. – Тебе могли вбити.

– І що з того? Я був не проти того, щоб мене вбили. Мене б убили вдома, серед своїх. На своєму місці, там, куди я належав. Ось так. Ми знову до цього повернулися. Немає нічого гіршого, як нікуди не належати. Але тебе, маленька пухнаста кицько, цікавлять лише матеріальні речі.

– Мабуть, це таки правда, – визнала Тіна. – Мабуть, тому я не почуваюся так, як решта з вас. Я не відчуваю того дивного обурення, яке, здається, відчуває кожен із вас, – і ти, Мікі, найбільше. Для мене було легко почуватися вдячною, тому що, розумієш, я не хотіла бути собою. Я не хотіла бути там, де була. Я хотіла втекти від себе. Я хотіла бути кимось іншим. Вона ласкою перетворила мене на Крістіну Арґайл із домівкою. Безпечною. Надійною. Я любила маму, бо вона дала мені все це.

– А як щодо твоєї матері? Хіба ти ніколи про неї не думаєш?

– А хіба мушу? Я ледве її пам’ятаю. Я мала лише три роки, пригадуєш, коли прийшла сюди. Завжди налякана, нажахана нею. Усі ті галасливі лайки з моряками, та й сама вона (тепер, уже достатньо доросла, я зрозуміла, що пам’ятаю)… здебільшого була п’яною. – Тіна заговорила чужим, дивним голосом. – Ні, я не думаю про неї, не згадую її. Місіс Арґайл була моєю матір’ю. Це мій дім.

– Тобі так легко, Тіно, – дорікнув Мікі.

– А чому тобі важко? Тому що ти сам усе ускладнюєш! Ти ненавидів не місіс Арґайл, Мікі, а свою матір. Так, я знаю, що кажу правду. І якщо ти вбив місіс Арґайл, а ти міг це зробити, то це тому, що хотів убити власну матір.

– Тіно! Про що в біса ти торочиш?

– А тепер, – спокійно продовжувала Тіна, – тобі більше нікого ненавидіти. І від того ти почуваєшся досить самотнім, авжеж? Але ти повинен навчитися жити без ненависті, Мікі. Це важко, проте можливо.

– Я не знаю, про що ти. Що ти маєш на увазі, кажучи, що я міг убити її? Тобі чудово відомо, що того дня мене не було поблизу. Я перевіряв машину клієнта на Мур-роуд, біля Мінчин-Гілл.

– Справді? – запитала Тіна.

Підвівшись, вона пройшла вперед, доки не зупинилася на оглядовій точці, звідки можна було дивитися на річку, що пробігала внизу.

– До чого ти хилиш, Тіно? – Мікі став позад неї.

Тіна вказала на пляж унизу.

– Хто ті двоє отам?

Мікі зиркнув униз.

– Гадаю, Естер і її друг, лікар, – кинув він. – Але, Тіно, що ти мала на увазі? Заради Бога, не стій на самому краю.

– Чому? Зіштовхнеш мене? Ти міг би. Я дуже маленька, як ти знаєш.

Мікі прохрипів:

– Чому ти говориш, що я міг бути там того вечора?

Тіна не відповіла. Вона обернулася і попростувала стежкою назад до будинку.

– Тіно!

Тихим, м’яким голосом Тіна промовила:

– Я стурбована. Я хвилююся за Естер і Дона Крейґа.

– Не варто турбуватися про Естер і її хлопця.

– Але я турбуюся про них. Боюся, що Естер нещасна.

– Ми зараз не про них.

– Я про них. Вони мають значення, бачиш.

– Ти весь час вірила, що я був тут тієї ночі, коли вбили матір?

Тіна не відповіла.

– Ти не сказала нічого тоді.

– Чому я мусила казати? Не було потреби. Я про те, що було так очевидно, що її вбив Джеко.

– А тепер так само очевидно, що Джеко її не вбивав.

Тіна знову кивнула.

– І що? – запитав Мікі. – І що?

Вона продовжувала мовчки простувати стежкою до будинку.

ІІІ

На маленькому пляжі біля Сонячного Рогу Естер водила по піску кінчиком туфлі.

– Я не розумію, про що треба поговорити, – мовила вона.

– Ти мусиш про це поговорити, – наполягав Дон Крейґ.

– Не розумію чому… Розмова про дещо до добра не приведе, ніколи не приведе.

– Ти могла би розповісти мені принаймні те, що трапилося сьогодні вранці.

– Нічого, – кинула Естер.

– Тобто нічого? Приходила поліція, хіба ні?

– О, так, вони приходили.

– І що, вони вас усіх допитували?

– Так, – повторила Естер, – вони допитали всіх.

– Які були запитання?

– Такі, як зазвичай, – відповіла Естер. – Справді, саме такі, як і раніше. Де ми були, що робили і коли востаннє бачили матір живою. Справді, Доне, я не хочу більше про це говорити. Усе скінчилося.

– Але воно не скінчилося, кохана. У тому й річ.

– Не розумію, чому ти повинен хвилюватися, – сказала Естер. – Ти не причетний до цього.

– Люба, я хочу тобі допомогти. Хіба ти не усвідомлюєш?

– Ну, розмова про це не допомагає мені. Я просто хочу забути. Якби ти допоміг мені забути, то це було б інакше.

– Естер, кохана, недобре втікати від такого. Ти мусиш сміливо подивитися цьому в очі.

– Я дивилася, як ти кажеш. Увесь ранок.

– Естер, я кохаю тебе. Ти знаєш це, чи не так?

– Імовірно, – зронила Естер.

– Тобто «ймовірно»?

– Говориш без упину про це.

– Але я маю це робити.

– Не розумію чому. Ти не поліцейський.

– Хто останній бачив твою матір живою?

– Я, – відповіла Естер.

– Знаю. Це було якраз перед сьомою, хіба ні? Якраз перед тим, як ти вийшла, щоб зустрітися зі мною.

– Якраз перед тим, як я вийшла, щоб поїхати до Драймута, у театр, – уточнила Естер.

– Я був у театрі, так?

– Так, звісно, ти був.

– Ти ж тоді знала, Естер, що я тебе кохаю?

– Я не була впевнена, – зізналася Естер. – Я тоді не була впевнена навіть у тому, що починаю закохуватися в тебе.

– Ти не мала причини, авжеж, жодної житейської причини позбутися своєї матері?

– Ну, не зовсім, – не погодилась Естер.

– Що означає «не зовсім»?

– Я часто думала про те, щоб її вбити, – сухо відкарбувала Естер. – Я говорила: «Хай вона помре, хай вона помре». Інколи, – додала вона, – я уявляла, що вбиваю її.

– Як ти її вбивала у своїх мріях?

На мить Дон Крейґ перетворився із закоханого хлопця на зацікавленого молодого лікаря.

– Інколи я стріляла в неї, – весело вела далі Естер, – а інколи била її по голові.

Доктор Крейґ застогнав.

– Це були лише мрії, – пояснила