Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Він ішов швидко, хоча його ноги замерзли, і їх жалили дрібні камінці. Іспанець віддався спогляданню. Він думав про Бога, але також і про себе. Йому спало на думку, що і його поведінка, і його почуття надзвичайно чудесні. Як могло статися, що його, абата домініканців, посланця самого Серафина Секкі, слугу Божого з не будь-якими зв'язками та можливостями, пограбували кілька простих хлопів з проїжджої дороги? Якісь хлопи забрали все, що у нього було? Вони застали його зненацька? Не дочекаються!

Так він подумав у першу мить, а не повинен же був. Те, що він носив титул домініканського абата, нічого не змінювало, бо він був передусім звичайною людиною, як і мільйони інших, не виключаючи вищезгаданих розбійників. Він називав себе посланцем не генерала ордену, а Бога, і його здібності та зв'язки насправді не мали особливої цінності, якщо порівняти їх з перспективою вічного життя. Іншими словами, його могли пограбувати в заїжджому дворі так само, як і будь-яку іншу людину в цьому світі, від жебрака до князя. Очевидно, що Бог послав випробування не його духові, а смиренню. Відповідно, він схилив голову, поклав руку на хрест чоток, які, на щастя, у нього не забрали, і почав молитися саме про смирення, а не про допомогу для себе.

Еркісія пройшов трохи більше милі, коли почув позаду себе тупіт копит. Його першим інстинктом, в очевидному спазмі тривоги, було сховатися, але, по-перше, сховатися було нікуди, а по-друге, він вирішив, що цього разу довіриться провидінню. Він зупинився і прислухався. Йому ставало все більш ясно, що наближається тварина, або в хворому стані, або дуже втомлена, оскільки йшла нерівним кроком. Здалеку він уже бачив вершника, який наближався легкою риссю.

Виснажена шкапина тяжко дихала. Такий же худорлявий вершник був одягнений у зелене стрілецьке вбрання і шапку з фазанячим пір'ям, а через його плече була перекинута дуже довгий і дуже старий самопал. На його смаглявому обличчі одразу кидалися в очі три речі: великі блакитні очі, орлиний ніс і імпозантні русяві вуса.

– У вас п'яти не змерзли? – вигукнув він весело, явно потішений босими ногами монаха. – Хто ви такий, милостивий пане?

– Домінік де Еркісія.

Монах вклонився.

– Іспанець? Далеченько від власної країни пана завіяло.

– Дуже далеко.

– І що ви робите в графських володіннях?

– А якого графа ці володіння? – ввічливо запитав домініканець, вважаючи, що зараз не час нагадувати йому про ввічливі формули, за якими повинен представлятися вершник.

– Ви що, не знаєте? Графа Руберт, звичайно. О, ваша милість, мабуть, не просто так босоніж. Неприємна пригода?

– Саме так. Я йду до Вюрцбурга.

Вершник присвиснув крізь зуби.

– То вас здибали. Ні у волосню, ні в дупу, можна сказати, рівно на півдорозі. Дайте-но вгадаю, троє хлопів влаштували засідку і забрали вашого коня?

– Так, ніби пан там був.

– Ха! Я вже два роки кажу графу, що з Райсами треба щось робити, а він нічого, нехай грабують, мовляв, все одно, навіть собака зі зламаною ногою по цій дорозі не ходить, і ось зараз вже вдруге за тиждень... Я, до речі, Йоахім Херцбрудер. Я стрілець нашого пана графа. А вашу милість до хати запрошую, подивимося, може які онучі для пана знайдуться, а, можливо, щось придумаємо на цю халепу. Це недалеко, півмилі, не більше. Я б взяв на шкапину, але, бачите, вона не зможе.

Еркісія мовчки подякував провидінню і рушив швидкою ходою поруч з конем, який явно був задоволений таким поворотом подій, який дозволив йому хоча б