Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Спостерігаючи за її поведінкою, він ніяк не міг придумати, як би вона поставилась до нього, якби він явно почав залицятися. Дівчина була життєрадісна, жвава, як мала дитина, однаково доброзичлива до всіх, однаково усміхалась, коли той чи інший юнак жартував чи говорив лестощі. Однак з нею не можна було бути впевненим. Не раз у Василя на кінчику язика крутилося питання, чи подобається їй хтось із молодих людей, але не питав ніколи. Він боявся, що почує таку відповідь, яка буде йому неприємна, він боявся, що Донка, можливо, у місті залишила якогось хлопця, про якого згадує. Тому він не міг дозволити собі внутрішньо прийняти рішення, ба більше – навіть чітко сказати собі: жодна з них не подобається мені так, як вона, і жодної не хочу мати за жінку, тільки її. Були й інші заперечення: чи хотіла б така розумна освічена міська дівчина, майже панянка, вийти за простого сільського хлопця, який навіть у містах не бував і поводитися гарно не вміє. Не пройшло поза увагою Василя й те, що кілька тижнів тому, коли до млина по дорозі заїхав пан Лятосик, гмінний писар, вона на голову пов’язала шовкову хустину, а розмову з ним вела зовсім якось по-іншому і більше сміялася, і Лятосик, який нібито зайшов на хвилину, сидів аж до заходу сонця.

Василеві спадало на думку, щоб панові Лятосику, який сидів з Донкою на призьбі млина, через люк висипати на голову мішок висівок. Але він цього не зробив, хоча міг би потім пояснити, що це було ненавмисно. Він цього не зробив через те, що серце йому стиснуло припущення: ану ж пан Лятосик їй подобається?.. Тоді б не допомогло й десять мішків, та й навіть дебела палиця… Пан Лятосик, хоч і скромний чиновник, у будень й у свято з білим комірцем та при краватці ходить, школи покінчав, уміє красиво висловлюватися, парфумом пахне.

Після його від’їзду Василь уважно придивлявся до Донки, намагаючись поміркувати, чи після залицяння такого стильного кавалера вона не буде ставитись до нього інакше. Але Донка зовсім не змінилася. Лише зняла шовкову хустинку з голови.

Уперше в житті жіночий характер видався Василеві сповненим незбагненних таємниць і засідок. Цьому ніщо зарадити не могло. З іншого боку, Василь усвідомлював власні переваги. Він знав, що не одна дівчина з навколишніх сіл охоче пішла б за нього не тільки тому, що він успадкував би батьків млин, гарне господарство і, як усі говорили, багато заощаджених грошей, а й тому, що мав добру репутацію. Він не упадав за спідницями, не лазив по корчмах, знав свою роботу і водночас був чепуруном, вважався доладним, і ніхто його ще нездарою або дурнем не назвав.

Тому у своїх роздумах і ці козирі Василь брав до уваги, враховував не лише негативні сторони, а тепер, коли дізнався від Вільчура, що батько не має конкретних намірів щодо його майбутнього і вибирати йому невістку не збирається, він відчув, що його позиція сильно зміцнилася. Наслідком цього почуття стало усвідомлення непереборного переконання, що він не може жити у світі без цієї дівчини. Протягом дня при роботі Василь думав про те, як до Донки приступити, як почати з нею розмову, що сказати. Увечері, коли перевдягнувся, мав все укладене в голові і, ніби знічев’я, запропонував Донці, коли вони були разом перед домом:

– Я підготував гачки на рибу. Чи не попливла б ти зі мною на човні встановити їх на верхніх ставках?

При цьому він не дивився їй в очі, ніби боявся, що у його погляді вона прочитає всю незвичність цієї, на перший погляд здавалося б, звичайної пропозиції. Донка ж, мабуть, нічого не запідозрила, бо відразу погодилась.

– За хвилинку, – сказала вона. – Я просто візьму старі капці.

– Поспішай! – крикнув їй у слід. – Бо найкраще ставити при самому заході.

– Добре, добре, – гукнула вона вже з сіней. – Почекай хвилинку.

– Піду до човна, виллю воду! – крикнув він.

Василь хотів ще трихи виграти час і рушив до ставка. Човен справді трохи протікав, і треба було черпаком з дна вибрати воду, потім зсунути його з берега, на носі покласти гачки і приманки так обережно, щоб мотузка і волосінь не заплуталися. Не встиг він закінчити ці операції, як прийшла Донка. У рожевій перкалевій сукні з червоними квітами, багато прибраній в талії та з білим комірцем, застебнутим під шиєю, виглядала так гарно, що Василь волів взагалі не дивитись на неї.

«Все мені в голові переверненться, – думав він, – і нічого мудрого не скажу».

Човен швидко сповз по піску, і весла занурились у воду. Над лісом висіла велика червона набрякла куля сонця, торкаючись окрайчиком найвищих крон дерев. На ледь помаранчевій поверхні ставка доріжка до сонця була позначена пурпуровими бризками на тлі ясно-зеленого відбиття неба у воді.

– Має клювати, – сказав Василь при третьому чи четвертому зануренні весел.

– Що кажеш? – спитала Донка, прокинувшись із задуми.

– Я кажу, що риба добре клюватиме. Така пора. Торік я зловив щуку. Так десь на метр.

– А їх тут багато?

– Авжеж – немало. Багато риби, то й багато щупаків.

Розмова перервалася. Василь відчайдушно шукав тему. Нарешті він обізвався:

– У Семена в Козятках сьогодні корова впала. Добра корова була. І впала.

– Чому це? – досить байдуже запитала Донка.

– Хто ж то може знати? Мабуть, з’їла щось не те.

Знову запала мовчанка. Цього разу Василеві нічого не прийшло у голову, і він почав мугикати собі під ніс якусь пісню. Так вони допливли до протилежного берега. Коріння вільхи переплутаними чорними шнурами занурилось у воду. Берег круто спадав, і глибочінь почалася недалеко від нього. Василь уважно і вправно прикріпляв гачки до довгої мотузки, потім почав по черзі обережно опускати їх у воду. Кінець мотузки товстим вузлом прикріпив до міцного кореня, і роботу було виконано. Він витер руки, озирнувся і сказав:

– Може, посидимо тут, на бережку? Така гарна погода, і квіти пахнуть…

– Посидимо! – весело вигукнула Донка. – Може, побачимо, як якась клюне.

Вони прив’язали човен і вийшли на берег. Між вільхами росла густа висока трава. На цей бік не виганяли ані бидла, ані свиней, ані коней в нічне. Вони сіли поруч, і власне Василь почав думати про те, з чого почати, коли Донка запитала:

– А твій батько ще не повернувся. Куди він так їздить?

Можливість нагодилась, як порятунок, за що й схопився Василь.

– Саме так, – сказав він. – І я не знаю, куди він їздить. Нікому не каже. До вчорашнього дня я навіть боявся.

Донка здивувався:

– Ти боявся? Чого?

– Та так… не знав, по що він їздить. Той