Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– А тепер ти знаєш, чому?

– Зараз не знаю. Але знаю, що не про мене йдеться.

– Як це не про тебе? А чому мало б бути про тебе?

Василь розчепіреними пальцями розчісував траву, дивився в неї з такою увагою, ніби йшлося про виконання надважливого нагального завдання.

– Бач, Донко, свої роки маю. Батько вже колись казав, що настала пора мені женитися. То тепер, коли він став їздити по околиці… Я думав: можливо, для мене жінку шукає. Їздить туди-сюди, щоб вибрати собі невістку.

Донка засміялася:

– Як це так?.. Шукати? Яку по дорозі зустріне і придивляється, чи підходить вона за жінку тобі, чи ні?.. Це забавно.

– Зовсім ні, – заступився за батька Василь. – Він же знає різних людей. Знає, що той чи тамтой має дочку. Треба побачити, як вона вдома ведеться. Чи красива, чи роботяща, чи здорова, чи чисто в неї. То й заїжджає, ніби випадково, так, побалакати, і роздивляється. Усі так роблять. Такий звичай у світі.

Донка розвеселилася. Її очі виблискували, а губи вигиналися від сміху.

– То й що? – спитала вона, кокетливо нахиливши голову. – Щось придивився для тебе?

– Не придивився, бо не про це йому йшлося. У нього були якісь свої справи.

– То ти, бідний, переживаєш, – хихотіла Донка, яку не полишав гарний настрій.

Василь похмуро сказав:

– А тобі, Донко, тільки одне в голові: насміхатися з мене.

– Я зовсім не насміхаюся над тобою, – раптом вона стала серйозною. – Просто мені весело.

– То чому говориш, що я маю переживати? Ти ж знаєш, що я радію.

– Я зовсім не знаю, що ти радієш. Як я можу знати? Ти сидиш насуплений, у траву втупив очі, звідки я маю знати, що тобі весело?

Василь кілька разів прокашлявся і подивився на неї з-під лоба.

– Я радий, що минув мій страх, що батько не обере мені дівчину не любу мені. Подумай сама: якби тобі, наприклад, раптово давали такого хлопця, який тобі не подобається.

Донка легенько стенула плечима.

– Е, який би мене там хотів. І не в голові мені таке.

Василь знову спохмурнів:

– Бо ти, напевно, в місті залишила якогось, хто тобі подобається?

– Нікого я не залишила.

– Нікого? – недовірливо перепитав він. – А може, й нікого. Тому що тобі так той писар з гміни, пан Лятосик, подобався… Зрозуміло, він носить зелену краватку, парфумами від нього несе.

Донка пирснула, як кіт.

– То й що, що залицяється? Чи то парфумів я не нюхала?

– А однак шовкову хустину вдягнула.

– А хіба я не можу накинути шовкової хустини?

– Звісно що можеш. Чом би й ні? Головне – тоді, коли є для кого.

– Кожен гість – це гість. А цей писар ще й навіть зизоокий.

– Зизоокий чи не зизоокий, – зауважив Василь. – А всі за ним ганяються.

– Як усі – то не я. Що ж ти, Василю, в ньому такого особливого видивився? А якби мені він навіть і подобався, то тобі байдуже.

Василь виколупав пальцем велику дірку в дерні, перш ніж відповів:

– Якби було байдуже, я б нічого не казав. Мабуть, небайдуже.

– Не розумію, що тобі може на цьому залежати, – з невинним виразом обличчя сказала Донка.

– Мабуть, залежить.

– Чому ж це?

Василь опустив голову і похмуро відповів:

– Бо ти, Донко, мені дуже подобаєшся.

– Я? – вигукнула вона з непідробним здивуванням.

– Зрозуміло, що ти, – пробурмотів Василь.

– Боже милий, що тобі може подобатися в мені!

– Не знаю, що… Звідки я можу знати… все мені подобається.

– Е-е, жартуєш з мене, – Донка невимушено засміялася.

Василь почервонів.

– Які ж тут жарти, – сказав він майже зі злістю, – якщо я хочу з тобою оженитися? Шлюб – це не жарт.

– Ти, зі мною? – перепитала вона майже пошепки. – Я не можу повірити.

Василь нетерпляче махнув рукою:

– Ото така розмова з бабами. Я їй ясно кажу, то вона вірити не хоче. Батько має рацію. З бабами найважче. Якби я сказав мужику: хочу з тобою женитись, той дав би мені людську відповідь: так чи ні.

Данка вибухнула голосним довгим сміхом.

– Ой, Василю, Василю. З мужиком би ти женився! Що ти мелеш!

Вона аж скорчилася зі сміху. Охопила руками коліна, обличчя сховала між ними і безперервно сміялась. Навіть замовкнувши, не підводила голови.

Василь запитав:

– Отже, як буде з нами?

Оскільки відповіді не почув, він повторив питання:

– Донко, то якже?..

Через її довгу мовчанку його серце наповнювалось гіркотою, і він почав говорити ніби до себе:

– Я знаю, що не припав тобі до смаку… Я простий селянин, а ти освічена панночка. До того ж із міста… Звичайно, в місті приємніше жити… Хто хоч раз місто спробує, тому село не смакує… Хоча, наприклад, професорові навпаки, а то не будь-хто… Розумний чоловік, бувалий… Але ти – то інша справа, ну, й знайдеш не одного багатого, кращого від мене… Не можна нелюба любить… Я це знав, я знав, що ти не захочеш мене…

Голос його затремтів, і він затих. За мить додав байдужим тоном:

– Але, що ж, подумав я, спитати – то не гріх…

Знову запанувала мовчанка. У верхній частині ставка, біля річки, закумкали перші жаби. Сонце цілком уже сховалося, з луків повіяв прохолодний вітерець. Донка підвелася і тихо сказала:

– Пізно вже. Час додому.

Після хвилини радості, яка її охопила, коли вона почула зізнання Василя, несподівано смуток огорнув її. Вона розуміла, що цей хлопець, який так сильно їй подобався, ніколи не стане її чоловіком. Її навіть налякала думка, що старий Прокіп, коли дізнається про все, назве її невдячною. Він прихистив її під своїм дахом, а вона так йому відплатила, що збаламутила його сина. Бо й справді приховувала від себе, що із самого початку робила все, щоб сподобатися Василеві. А його батьки можуть подумати, що робила це, аби зловити багатого чоловіка. Може, це правда, що говорив Василь, що батько не хоче втручатися у вибір невістки, але він ніколи не погодиться, щоб нею стала бідна сирота, вбога родичка, яку він взяв на утримання.

Вона повільно спускалася до човна. Вже на самому березі Донка обернулася і побачила Василя просто за собою. Він був блідий, з таким сумним виразом обличчя, яким вона його ще ніколи не бачила.

У несподіваному для неї самої пориві раптом закинула йому руки на шию і прикипіла своїми вустами до його. Вона відчула, як усе міцніше його руки обнімають її, як піднімають вгору так, що її ноги ледь торкаються землі.

Раптовий сплеск води привів їх до тями. Найближча водоплавна птиця раз за разом занурювалася під воду, яка завирувала від раптових рухів риби, що проковтнула гачок.

– Має бути якась велика риба, – сказав Василь, але він навіть не поворухнувся і не послабив обіймів.

– Відпусти вже, – тихо сказала Донка.

Замість відповіді він іще міцніше її пригорнув, говорячи:

– Бачиш, яка ти… А я вже думав, що ти мене не любиш. І так важко мені стало на душі…

– Люблю тебе, Василю, страшенно тебе люблю, але що ми обоє з цього матимемо?

Він засміявся:

– Що ми матимемо? Що має бути? Поберемось, і ти станеш моєю дружиною, і так нам буде добре на