Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона сумно похитала головою.
– Ні, Василю. Я не можу стати твоєю дружиною. Твій батько ніколи на це не погодиться.
– Не погодиться? Чому?.. Він сам сказав, що це моя справа. Він сам про це сказав професорові. Чому б зараз не мав би згодитися?
– Бо я бідна.
– То й що? – вже з меншою впевненістю в голосі заговорив Василь. – Те, що я маю, для нас обох вистачить…
– Так, але твої батьки захочуть для тебе дружину з посагом…
– А я не хочу ніякої іншої! – вигукнув він. – Або ти, або ніхто. А я вже досить літ маю, я не недоросток якийсь і сам маю право вибирати таку жінку, яку хочу. Ось і все. А якщо батькові це не подобається, то його ласка мені не потрібна. Я здоровий, сильний, на хліб зароблю сам. Бо що світ замалий?..
– Що ти говориш, Василю? – зітхнула Донка. – Сам знаєш, що проти батькової волі нічого не зробиш.
Василь нахмурився. Дійсно, його ставлення до батька полягало у нещадному підпорядкуванні, і хоч в раптовому пориві йому могло спасти на думку, щоб збунтуватися проти батькової волі, він знав, що не може цього зробити, і якби стало що до чого, він все одно підкориться його волі.
– Як би там було, – нарешті сказав він, – спершу треба спитати батька. В голові не вкладається, якщо він професорові сказав, що це моя справа, а мені заборонив обрати ту, яку хочу.
– Бо йому навіть на думку не спаде, що ти можеш обрати таку бідну, як я. І краще його про це не питай.
– Чого це я не повинен спитати?
– Бо що я, нещасна, тоді робитиму? Твій батько вижене мене з дому, назве невдячною, скаже, що я так відплатила за його доброту. Ні, Василю, краще не питати.
Вони поверталися додому в поганому настрої. Василь мовчки й повільно рухав веслами. Він ні на хвилину не погоджувався з відмовою Донки. Справді, його бажання сказати батькові про намір одружитися з Донкою могло викликати його гнів і цей гнів міг бути спрямований проти Донки. На це Василь не міг піти. Треба було придумати такий спосіб вирішення справи, щоб у жодному разі не нашкодити Донці. А був лише один спосіб: дізнатися думку батька, перш ніж сказати йому щось конкретне. Тут, звичайно, Василь не міг розраховувати на власні сили і вирішив знову піти по допомогу до професора.
Прив’язуючи човен до кілка, він сказав Донці:
– Ось побачиш, все буде добре. Найголовніше, що зараз я вже знаю, що тобі подобаюся.
– Як ніхто інший, – ледь чутно прошепотіла вона.
Він знову хотів обійняти її, але тут на містку з’явився рудий Віталіс.
– Підеш, Донко, після вечері зі мною до Радолішок? Сьогодні субота і показують кіно.
– Краще не підемо, – сказала вона після певного вагання.
Він же наполягав доти, поки вона не погодилася.
Розділ X
Ця неділя була не така, як інші. Прокіп повернувся зі служби раніше, ніж зазвичай. З дому поспіхом виносили всі лави, табуретки та стільці, розставляючи їх у тіні під деревами. Не минуло й години, як двір наповнився возами й бричками. Більшість приїжджих були люди старші, серйозні господарі з найближчої околиці, але були й такі, що прибули із сіл за двадцять чи навіть тридцять кілометрів. Нарада, судячи з усього, не мала тривати довго, бо коней не випрягали. Баби залишилися на возах, а селяни пішли під дерева і порозсідалися тут.
Зустріч розпочав пан Валентин Шуба, найповажніший і найстарший серед прибулих, усіма шанований господар з Рачковиць:
– Ми зібралися тут, щоб поговорити, на думку Прокопа Мельника, про корисну на благо людей справу та Божу славу. Ви всі знаєте, про що йдеться, хоч ми люди й небагаті, але самі б, звичайно, не могли дозволити собі таку будову, але вірю: щойно це почнеться, то не один до нас приєднається або своєю роботою, або матеріалом, або грішми. Тільки дурень не розуміє, що це піде на користь нам усім, нам і всій околиці. А при цьому належить висловити вдячність професорові, бо для нас – це велика честь, що він повернувся в наші краї, хоча міг сидіти у далекому місті.
– Звісно, звісно, – обізвалося багато голосів.
Шуба продовжив:
– Тоді і йому ми мусимо виявити доброзичливість, і собі добре зробити. На щось велике нас не вистачить, але, думаю, чотирикімнатну будівлю, ґонтом криту, можемо поставити. Наш господар, Прокіп Мельник, готовий під будівлю записати десятину площі, громада з Рудзішок обіцяла дерево. А тепер ми маємо порадитись, хто візьметься звести стіни, хто зможе закласти фундамент, зробити столярку та інше. Цеглу для печей і коминів, а також скло для вікон ми з моїм швагром Зубарем беремо на себе.
Шуба закінчив і настала така довга тиша, що, здавалося, зібрані тут люди не підтримують запропонований проект. Однак помилився б той, хто б так подумав. Тутешні люди не полюбляють поспішати, також не люблять вони висуватися перед сусідами. Їм неприємно бути звинуваченими у відсутності самовладання, і тут найбільше цінувалася витримка.
Першим обізвався бородатий, добре збудований і сильний Іван Балабун, старовір із Нескупи, не лише добрий хлібороб, але й столяр, якого цінували у навколишніх селах. Від себе та від імені своїх братів він пообіцяв виконати всі столярні роботи, а його слово багато чого вартувало. Наступний пан Юзеф Петруніс з села Бервінти від імені своєї громади (оскільки він займав посаду сільського голови) пообіцяв, що привезе ґонт та виконає покрівельні роботи. Люди з Віцкун, які найкраще були обізнані з теслярською справою, запевнили, що поставлять зруб. І так одна за одною сипались обіцянки, а Прокіп Мельник докладно все записував на великому аркуші паперу. Коли все було визначено, присутні один за одним поставили свої підписи внизу. Власне підписів було небагато. Серед десятків присутніх лише кількох можна було назвати письменними. Решта замість прізвища ставили три хрестики. Але це жодним чином не применшувало відповідальності зобов’язань: по-перше, через те, що було зроблене після довгих роздумів, а по-друге – з доброї волі.
Тільки тепер усі гуртом пішли до прибудівки, а Прокіп зайшов усередину. І хоча це була неділя, він застав Вільчура при роботі – той був зайнятий приготуванням якихось трав.
– Що там, Прокопе? – Вільчур підвів голову. – Здається, у тебе багато гостей.
– Не гості це, – заперечив мельник. – У справі вони прибули, і вже більше до тебе, ніж до мене.
– До мене? – здивувався Вільчур.
– То так. Тебе цікавило, куди їжджу і пощо, то тепер вийди перед хату, то й дізнаєшся. Там уже всі чекають.
Вільчур, заінтригований, не міг зрозуміти, що відбувається.
– Що ви там надумали? – з недовірою запитав він.
– Йди, йди, то й дізнаєшся.
Селяни привітали Вільчура низькими поклонами. Найбільш красномовний серед них, Шуба, вийшов наперед і сказав:
– От прийшли ми, пане професоре, подякувати, що повернувся до нас. Але те, що сказати дякую, то ми знаємо. Найкращі слова рознесуться вітром, і нічого не залишиться. Так от, ми вирішили, щоб наша подяка була не лише на словах. Грошей від нас, ти, пане професоре, брати не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
